Народні артисти мають бути з народом, – інтерв'ю з Ольгою Сумською про війну, маму та Писанку

В ексклюзивному інтерв'ю 24 каналу Ольга Сумська розповіла, що жила в містечку Ґенуя на узбережжі Лігурійського моря. Друзі-італійці показали їй Венецію, Пізу, Флоренцію, Мілан і просили залишитися, але відсиджуватися в безпеці зірка не стала – у травні повернулася в Україну й взялася волонтерити.

Не пропустіть Це не музика, це г*вно, – інтерв'ю з Мірзояном про російськомовних зірок і де "всі були 8 років"

Зараз Ольга Сумська з чоловіком Віталієм Борисюком "гастролює" з концертами деокупованими селами і співає для військових. Про те, як знайшла в собі сили після смерті мами, як переживає втрату зіркової подруги Руслани Писанки і чому не хоче говорити про москалів, читайте в рамках проєкту "Інтерв'ю24".

Інтерв'ю з Ольгою Сумською у відеоформаті

Не здирали, як на заході України, – де і в кого Сумська жила в Італії

Довгий час, перший місяць війни, ви залишалися в Києві й не хотіли їхати навіть на Захід, бо, як казали, "прилітає по всій Україні". Однак згодом з донькою на місяць виїхали до Італії. Що стало останньою краплею? Чому покинули Україну саме в той момент?

Тому що запросили мої друзі – однокурсниця, з якою я навчалася в інституті, яка мешкає в Італії вже понад 30 років. Вони страшенно переживали за нас.

Звісно, ми вагалися. Не те що вагалися, ніхто нікуди не хотів їхати. Якось прикипіли до свого дому, і ті події навіть нас не виштовхували. 

Коли зараз про це все згадуєш, то біль трохи замовкає у душі, але гучно відгукується у серці біль сьогоднішнього дня. Тому що те, що було – вже не так важливо: куди ми поїхали і скільки ми просиділи в тій кладовці чи підвалі. Усе це – не в порівнянні з тим болем миколаївців і харків'ян, нещасних людей, які сидять у підвалах під жахом смерті. 

Але все одно мені просто приємно подякувати цим людям, які нас тоді приймали й надали безкоштовне житло. Тому я дякую моїм італійським друзям. Це неймовірні люди, які нас оточили турботою.

Тобто в Італії ви з донькою жили безкоштовно?

Так. Нам трапилася дуже порядна родина, яка не здирала, як на заході України, "три шкури" з постраждалих українців. За квартплату по три тисячі на день! Я коли дізнавалася від друзів, як поступово вони збільшували ціни, у мене це не вкладається в голові. Їм не пече всередині там у душі? Їм не гидко від самих себе?

Як можна брати з нещасних людей, які дійсно втратили житло, яким немає куди повертатися, у яких немає домівок? І вони здирали з них такі шалені гроші за квартплату. Шкода, що ми це не обговорюємо, шкода, що ми не популяризуємо таких людей. Потрібно просто фото, прізвища. Ось такі от, подивіться на них, це наші "українці", які про порядність нічого й не чули.

А люди в Італії навіть просили нас залишатися. Так було зворушливо, коли господар квартири навіть штори купив. Він побачив, що ми замість цих страшних і важких жалюзів вішаємо ковдру. І здивувався, тому що як це так він випустив це зі своєї уваги й не подумав про це. Приніс нам ці штори й каже: "Я вам зараз їх повішу". А ми кажемо: "Боже, ми перепрошуємо, ми просто завтра вже від'їжджаємо". І ми теж стоїмо з подарунком, з подякою. І я бачу, що в нього навіть сльози на очах від того, що ми якось так потоваришували.

Ольга Сумська / Фото з фейсбуку акторки

Ви розповідали, що за місяць встигли об'їздити мало не всю Італію – і Рим, і Ніццу, і Венецію, і Флоренцію, але не висвітлювали цього в інстаграмі. Чому?

Звісно, якщо ми вже в Італії, і була така можливість, ми об'їздили практично всі прекрасні міста – мекка живопису, музики, архітектури. Ну як не подивитися на Венецію, Флоренцію, Пізу, Мілан? Це дивовижні міста, які надихають. Але повірте, навіть коли ти стоїш біля картини Ботічеллі в Уффіці у Флоренції, де ми вистояли чотири години в черзі – я з дитинства просто мріяла наживо побачити ці геніальні полотна Ботічеллі – все одно твоє серце в Україні. Воно не вибухає так, як в мирний час від побаченого.

Ми були на нервах, це постійний стрес так чи інакше, ми не розслаблялися морально, але хоча б фізично перебували в безпеці й могли засинати без сирен.

До теми У готелі за 7 тисяч за ніч: Наталка Денисенко полетіла відпочити в Туреччину й нарвалася на хейт

До Італії ви їхали потягом через декілька країн – через Польщу, Швейцарію, Австрію, тож побачили багато. Як українців приймають у Європі?

Не знаю, як зараз, тому що зараз нам усі бонуси познімали. Зараз немає вже безкоштовного проїзду та всіх інших послуг. А на той час все було абсолютно безкоштовно. Ми доїхали до Холму, і там нас зустрічали з табличками біля вагонів. Потім відводили, щоб взяти всі документи й супроводжувати далі до Варшави. Там були й лікарі, які міряли тиск. Якщо комусь погано, то можна було брати будь-які ліки. Гарячий чай, гарячі обіди. 

Усього набачилися, але вразив звісно і рівень, і та турбота про українців, яка постійно надавалася. І у Варшаві. Це люди з добрим, золотим серцем. На той час, коли ми їхали (це був квітень і початок травня) скрізь були пункти допомоги на залізничних вокзалах. Це їжа, гарячі напої, засоби гігієни, просто увага. Якщо людина в розпачі та нервувала, то до неї одразу підходив психолог, намагався розібратися, поговорити що потрібно. Тому все це настільки зворушливо. 

Не могла всидіти, – чому повернулася в Україну

В Італії ви нікому на шию не сідали, вас просили залишитися, але ви обрали повернутися до Києва. Чому не стали більше жити в безпеці?

Не можу всидіти без оцих добрих справ. Хоча я була дуже активна у себе на сторінках. І, звісно, я намагалася цей віртуальний фронт примножити, як-то кажуть. Я відслідковую все сама, без команди. На це йде пів дня, не менше. Ну якщо є час, я постійно цим займаюся.

І я не могла всидіти. Ну скільки можна? Знаєте, ті люди, які там залишаються, повірте, вони всією душею з Україною. Це дуже важка тема. Це немов дерево з корінням вирвали й підвісили. Оце такий стан українців, які зараз за кордоном. Хоча вони вивезли своїх дітей, вони в безпеці, і все зробили правильно для того, щоб зберегти життя своїм дітям і родині.

Я не могла всидіти. Кажуть: "Ну посидь ще місяць, ніхто не знає, коли це все закінчиться". Я кажу: "Ні, ні, ні. Мене там чекають".

Ваша молодша донька, як і ви, хотіла повертатися в Україну? Як узагалі вона реагує на війну?

Усе ж таки треба сказати, що ми, дорослі, якось мужньо переносимо це. Діти більш піддаються стану стресу. Тому коли я дивлюся, в якому стані діти, безпосередньо і моя Ганнуся… Мені, звісно, дуже шкода, я переживаю за неї. 

Це все дуже небезпечно. Але вона з нами, з батьками. Ну а як інакше? Хоча я її просила: "Можливо ти поїдеш до Англії?" Там теж є мої однокурсники – Вірочка Головко, яка запрошувала.

Ну й навчання у нашої молодшої доньки буде продовжуватися. Не знаємо, чи буде у форматі онлайн, але кажуть, що наживо. І в серпні Аня має вже розпочати навчання. Це четвертий курс театрального університету імені Карпенка-Карого. Як можна навчити акторству онлайн? Дуже важко, погодьтеся. Як і медиків також… Ну як можна навчитися бути медиком, лікарем онлайн? Якщо, скажімо, фах взяти мовний – це інша справа. Психологія – також. А от практика й енергетика – це тільки наживо.

Ольга Сумська з донькою Анною / Фото з інстаграму акторки

Читайте також Маша Єфросиніна пояснила, чому не хоче повертатися в Україну з Європи

Як були емоції, коли повернулися до Києва з Італії? Не відвикли від сирен?

Пригадую, як у травні вийшли з потяга в Києві – це сльози щастя. Чоловік зустрів. Це такі обійми, рідний Київ – запашний, травневий... Найрідніший у світі. Я обіймала кожне дерево, цілувала цей бузок і дякувала Богу, що я повернулася. Тільки так, інакше й бути не могло.

Там довго неможливо всидіти. Ти почуваєшся не те що непотрібним… Так, якщо є хист, якщо є зв'язки, якщо є знайомства, якщо в тобі є шалене бажання засвоїти ту територію, в якій ти опинився, тоді можлово. Мені здається, дуже багато українців це й зробили. І я просто захоплена. Я бачила, як вони швидко опановують ситуацію й одразу влаштовуються на роботу. Скажімо, жіночки приїздили з заходу України і одразу влаштовувались десь сиділками, десь прибиральницями, десь у церкві.

Просто цей фах… Я можу допомагати людям, я це роблю, але поки що посудомийкою не готова працювати. Хоча я можу посуд мити, чистити картоплю як Даша Астаф'єва, і все робити, але тільки у нас в Україні. Повірте, з мене капелюх не спаде ніколи.

Тому що людське горе й те, що зараз переживають українці, так зблизило всіх нас. Немає чужих, усі рідні. І ми такі єдині у своєму горі.

Ольга Сумська з чоловіком і донькою після повернення до Києва з Італії / Фото з інстаграму акторки

Четвертий місяць без роботи, – на що живе під час війни

У липні у вас відбувся перший з 24 лютого гастрольний тур. Як це повернутися на сцену після більш як чотиримісячної перерви?

Ми вже зіграли три вистави, це було дуже сміливо. Ми вже їздили до Одеси, до Білої Церкви. Зіграли перші вистави після довготривалої перерви нашої антрепризової діяльності в Києві. І люди прийшли, не побоялися. Я їм надзвичайно вдячна.

В Одесі, де постійно "прилітає", ми домовилася: якщо буде сирена, то зупиняємо і спускаємося в бомбосховище, у підвали. Там є спеціальне приміщення. Ми працювали в театрі Водяного, це величезна зала. Перед виставою я молилась, щоб не було сирен, щоб ми зіграли від початку до кінця без цієї перерви. Так і сталося, Слава Богу. Ми змогли це зробити. 

Ольга Сумська з колегами по виставі "Майстер і Маргарита" / Фото з інстаграму акторки

Ці вистави були на підтримку акторів, ви отримали за них гонорар?

І відшкодування на ЗСУ – 20 відсотків від зборів продюсер відправляв на фронт, для фондів. Це перше, що було заявлено в афіші.

Ну, збори були невеликі, скільки могли. Хоча в Білій Церкві був практично аншлаг, там невеличка зала. Але зібрати сьогодні Жовтневий палац, а це півтори тисячі, – дуже складно. Театр Водяного в Одесі – це також більше тисячі глядацьких місць. Повірте, це сьогодні непросто. Хоча ми збирали такі аншлаги і сподіваємося, що так буде в майбутньому.

У шоу-бізнесі не заведено скаржитися на безробіття й безгрошів'я​, але всі розуміють, що артисти зараз у скрутному становищі. Тож на що ви живете під час війни? 

Я перепрошую, ми сьогодні вже четвертий місяць без роботи. І ті три вистави, які ми зіграли…

Живемо на заощадження, тримаємося, не падаємо духом. Ми розуміємо, що сьогодні всім складно. Сьогодні треба бути з людьми. Народні артисти мають бути з народом. І це наше гасло сьогодні. 

Цікаво Артиста позбавили сенсу життя, – Арсен Мірзоян про те, як музиканти заробляють під час війни

Це страхіття, нещасні люди, – про концерти в деокупованих селах

Ви з чоловіком постійно в роз'їздах – то з концертами для військових, то з візитами в деокуповані міста та села. Ви волонтерите одразу в кількох добровольчих "батальйонах"?

Намагаємося підтримувати кожного дня, кожної секунди наших українців, як тільки можемо. Оця краплинка участі як волонтера – найнагальніша. Тому ми з чоловіком у декількох фондах як волонтери працюємо.

Ольга Сумська в одному з деокупованих сіл / Фото з фейсбуку акторки

Були нещодавно в Макарівському районі, в Андріївці. Це страхіття. Там просто кожен другий будинок зруйнований. Це нещасні люди. У нас там був концерт. Люди попросили, щоб ми приїхали, розрадили їх, подарували позитивні емоції. Щоб хоча б на декілька годин відволіктися від тих трагічних подій, які оточують їх. І ми це зробили.

Тому знаєте, коли "прилітає" мені на фейсбуці: "Ага, співаєте. Не до співів". То знайте, люди просять. Тому що спілкування їм багато дуже дає. Вони відчувають, що не одні. Вони обіймають нас як рідних, і це дорогого варте.

Ось нещодавно були в селі Ягідне на Чернігівщині. Повірте, це перевернуло душу, і ми не стримували сліз, адже перші дні війни припали саме на Чернігівщину. І той жах, який ми побачили, ті люди, які сиділи у підвалах, які загинули там від задухи, від стресу... Це просто неймовірно, не передати словами… Практично всі хати зруйновані. Тому подяка нашому прекрасному фонду "Добробат". Це батальйон добрих справ, який займається відбудовою постраждалих будівель для українців. За той період, коли наші війська звільнили Ягідне, уже відновлено дуже багато будинків, зроблено дах. Я просто дивуюся, наскільки швидко і якісно все це робиться. І хочеться низько вклонитися цим неймовірним людям, які працюють безкоштовно.

Мене здуло з ліжка, – про "прильоти" по Києву та окуповану Катюжанку

За п'ять місяців війни кияни не раз прокидалися від вибухів. Біля вас були "прильоти"? 

Прилітало біля нас декілька разів. Ми мешкаємо в центрі, і це практично 700 метрів – Лук'янівська. Постраждали родини, загинули люди. Загинула журналістка з "Радіо Свобода". Це було дуже страшно. Зруйновані будинки навколо. Ми хоча б два рази на тиждень їздимо на Лук'янівський ринок, і постійно проїжджаємо повз ці розбомблені покрівлі. Немає ще вікон. Отже, поки що в цих будинках розбирають завали.

До речі, через цей будинок у Києві, куди останній раз "прилетіло" о 6 ранку, мене просто здуло з ліжка. Це був жах, було три "прильоти". Якраз той будинок не підлягає державному відшкодуванню. Тому коли люди купуватимуть квартири, треба пильнувати, хто вам продає цю квартиру, і чи в порядку всі документи. 

Знаю, що в домі вашої сестри в Катюжанці жили окупанти. Що з ним зараз? Він вцілів?

Слава Богу, моя двоюрідна сестра з чотирма дітьми та чоловіком змогли виїхати. Зараз вони в Польщі. Я дуже переживала за них. Хата розкрадена, там нічого фактично не залишилося.

Це страшні події. І той період, який кожен з нас пережив, це горе в кожній родині сьогодні. І це все продовжується. Ми тільки сподіваємося на світ, який надасть нам зброю. І тоді наші мужні воїни дадуть відсіч. Оце сьогодні найголовніше.

Картаю себе, що не приїхала, – чому Сумська гризе себе після смерті мами

У лютому, на четвертий день повномасштабної війни, померла ваша мама Ганна Іванівна. Як впоралися з цією втратою?

Як не стало мами, це був страшний період у нашій родині. Ти відганяєш ці думки, женеш їх. Це сталось у дуже страшний день, коли був приліт ракети балістичної на телевежу. Тоді загинули люди, а ми там були практично п'ять хвилин до, коли забирали маму з моргу на Оранжерейній – це недалеко від телевежі на Мельникова. Прилітає ракета, і в моргу вилітають усі вікна. А ми там були 10 чи 5 хвилин тому.

Я думала: "Господи, спасибі, що ми встигли поховати мамочку достойно". Тому що коли дивишся, як люди ховали в Маріуполі своїх близьких просто біля під'їзду, то розумієш, що невідомо де зараз ці люди... Просто в братських могилах. За що? Це дуже страшно.

Важливо Над головою пролетіла ракета, – Сумська розповіла, як ховала маму під бомбардування Києва

Ви встигли побачити маму перед смертю? Приїжджали до неї під час війни? 

Господи, Боже мій. Я так себе картаю за ті три дні, що не могла приїхати... Воно сидить всередині і з'їдає мене. Важко було доїхати, адже були диверсанти в місті і комендантська година. І раптом це стається. 27 лютого мамочка померла. 

Я просто себе картаю, що я ці три дні не могла доїхати. Хоч мені люди кажуть: "Ну а що ти могла зробити?" А хоч би щось – обійняти, розцілувати, поговорити.

Хоча звечора я телефонувала мамі. Я пам'ятаю, що 26 (лютого, – 24 канал) я ще розмовляла з матусею. Я казала: "Сонечко, Київ бомблять". І мама в такому шоці: "Боже, Боже! Я не вірю. Як?" Вона дуже сильна була людина, вона ніколи не плакала, я дуже рідко бачила її сльози. І тут вона заплакала. Може вперше за багато-багато років я відчула цей шок.

Ольга Сумська з мамою Ганною Іванівною / Фото з інстаграму акторки

Ви розповідали, що маму ховали на Байковому втрьох. На цвинтарі були ви, чоловік Віталій Борисюк і донька Анна. На прощанні не було вашої сестри Наталії?

Нікого не було з них. Не буду говорити це, це боляче. Це дуже боляче.

Слова не сказала, що були проблеми зі здоров'ям, – про раптову смерть подруги Руслани Писанки

Кажуть, біда не приходить одна. За останні п'ять місяців ви втратили не тільки маму, а й зіркову подругу Руслану Писанку. Багато хто в шоу-бізі нічого не знав про її хворобу. Ви теж? 

Ніхто не може збагнути, це не вкладається абсолютно в голові, що таке могло відбутися. Страшна, трагічна доля, яка спіткала абсолютно зненацька.

Руслана навіть слова не сказала, що були проблеми зі здоров'ям. Я думаю, якби, можливо, сказала, то ми б якось взялися. Чому так швидко?

Ми вчора розмовляли з чоловіком Руслани Ігорем. Він просто прибитий цим усім. Він плаче, йому сльози заважають говорити, адже він займається і похованням, і всіма документами. Вчора тіло Русланочки було кремовано, і найближчим часом він відвезе прах до Києва. Зараз вирішуємо питання поховання на Байковому. Якщо будуть якісь перепони, ми будемо вирішувати безпосередньо з мером міста паном Віталієм Володимировичем Кличком. Ми вже спілкувалися з цього приводу. 

Важливо! Прощання з Русланою Писанкою відбудеться  2 серпня 2022 року в Німеччині, в місті Кайзерслаутерн біля церкви міського кладовища о 10 годині ранку. Про похорон у Києві чоловік акторки Ігор Ісаков повідомить згодом.

Читайте більше "Ніхто навіть не здогадався": чоловік Руслани Писанки пояснив, чому вона не зізналася про рак

Коли ви востаннє спілкувалися з Русланою Писанкою? 

Я отримала від Руслани нещодавно, тижні три тому, смс-ку, що все буде добре. Вона мені співчувала щодо втрати мами, і я так само, адже наші мами пішли в засвіти практично з різницею в місяць, може трошки більше. І Руслана ховала її по вайберу, адже всім займався Ігор. Це дуже важко.

І Русланочка написала мені, що як тільки вона повернеться, ми обов'язково маємо почитати нову п'єсу і зробити її на наш дует. Ми давно вже мріяли зіграти вдвох. Це дуже боляче. Було стільки планів, і так усе зненацька обірвалося. Господи, світла їй пам'ять. Наша прекрасна, неповторна Руслана Ігорівна. 

Ви розповідали, що українські фільми, в яких ви знімалися в 90-х, зокрема "Голос трави", знову на часі й навіть у рекомендаціях ютубу. Як реагуєте на те, що українці нарешті тягнуться до свого кіно?  

Я коли бачу, що наш епізод уже в тіктоці – я не вірю своїм очам. Бачте, згадали про українське кіно, в якому ми мали щастя зніматися! Так, приємно всім нам – акторам, Одеській кіностудії, усій команді, яка працювала над таким дивовижним фільмом, який, я вважаю, був недолюблений, його недооцінили свого часу. Це 90-ті роки. І раптом ці фільми в усіх рекомендаціях на платформах – і "Голос трави", і "Записки кирпатого Мефістофеля", "Партитура на могильному камені", "Карпатське золото".

Я просто не перелічу тих україномовних прекрасних фільмів, в яких я мала честь зніматися. І "Сад Гетсиманський. Тигролови" Івана Багряного. На той час воно прозвучало. Так чи інакше не так гучно, як хотілося б. Спасибі нашому українського режисеру Ростиславу Синьку, який долучився до такої болючої теми. Про тих українців, яких висилали туди в Сибір, у табори, які зазнали страшних тортур, які були знищені.

Ольга Сумська у фільмі "Голос трави" / Скриншот з відео

Але всі чомусь роками лили сльози за "Сватами", а зараз Добронравов ходить до поранених російських окупантів у Самарі. На вашу думку, чому в Україну постійно тягли акторів з Росії?

Що стосується "Сватів". Я ніколи не була прихильницею цього серіалу, хоч знаю, що продюсерами були… Ми знаємо хто (Усміхається).

Я мушу сказати, що також знімалася з російськими колегами. Так, я виходила з ними на знімальний майданчик, був певний період. Це така болюча тема, яка сьогодні на часі. І я би не хотіла розводити "срач". Тому що зараз будуть шукати винних, "має бути спокута". Я скажу тільки одне – актор надзвичайно залежний від продюсерів. Так, якби я знала, скажімо, що той чи інший фільм сягне обрію не тільки України, а й інших країн, я б ще подумала, чи зніматися там, чи ні. Але ж ми цього інколи не знаємо.

Ми знімаємося з нашими колегами, приїжджають російські колеги, заходять на майданчик. Нам говорять, що це тільки для України, а потім ми бачимо, що цей серіал показують і в росії, і в усіх країнах, які вона опанувала. Отже, питання до продюсерів. Давайте ж з цього починати.

Продюсери поки сидять тишком-нишком, а з ними треба спілкуватися, чому так відбувалося протягом цих років. Чому ми не відчували нашу домінанту? Чому ми приходили на майданчик, і в нас не було індивідуальних вагончиків, харчування і тих пунктів у райдері, які були в росіян? Повинна бути повага до українського актора. 

До теми "Пив чай у палатці, коли ті мали вагончик": Цимбалюк пригадав, як у нас приймали акторів з Росії

Про домінантність російських акторів в Україні говорив і Тарас Цимбалюк. Він пригадував, що стоячи пив чай у палатці, тоді як у колег з росії були вагончики з кейтерингом і вдвічі вищі гонорари. Чи були випадки, коли вас, народну артистку України, приймали вдома гірше, ніж росіян?

Я ніколи не забуду, як прийшла на зйомки якогось серіалу з російськими колегами. Я приходжу й бачу, що в кожного російського колеги окремий знімальний вагончик. Я кажу: "А куди мені приткнутися? Ось прийшла народна артистка". На що Горянський, мій кум, народний артист України, присоромив знімальну групу: "Люди, ви що збожеволіли? Будь ласка, повирішуйте всі питання". Одразу знайшли місце. Це жах, це сором. Це такий другий сорт, яким ти себе відчував. Ну от приходили московські актори, і все на них вибудовувалось.

До речі, пригадую, як одна з російських колег прийшла на майданчик і їй не сподобався колір шпалер: "Вот мне не нравится. Надо бы поменять цвет, потому что вот этот оливковый будет отражаться на лице, и нехорошо я буду выглядеть". І що ви думаєте? За ніч переклеїли шпалери. Все робилося.

Тому та самодостатність українського актора, українського режисера й українського кіно, яка сьогодні виривається з м'ясом і великою кров'ю, має бути затверджена назавжди. Ми не маємо права її втратити. 

Ольга Сумська з чоловіком Віталієм Борисюком на концерті в метро / Фото з фейсбуку акторки 

Навіть зараз, під час війни, в Україні знімають фільми. Здебільшого документальні, але знімають. На вашу думку, кіно нині на часі? 

Я взагалі вважаю, що за українським кіно велике майбутнє, адже це колосальна ідеологічна сила, завдяки якій можна і потрібно сьогодні підіймати дух нації. Я не хочу говорити про москалів, вони мені нафіг не потрібні. Давайте говорити про наше кіно, про нас українських акторів, які можуть і хочуть сказати своє слово.

Навіть сьогодні, у цей страшний час, поки триває війна, культура й українське кіно не повинні бути на останньому місці.

Війна нам дає такі сюжети. Ти думаєш: "Господи, та в кіно такого немає, а воно в житті відбувається". Де наші сценаристи, які могли б це все написати, і ми б зняли приголомшливе кіно, від якого здригнувся й був би вражений весь світ? Як я мрію про це.

"Інтерв'ю24" – проєкт на сайті 24 каналу про найважливіші теми. Розмови, які змінюють країну на краще.

Авторка проєкту – заступниця головної редакторки сайту Анастасія Зазуляк.