Наречений вмовляв Анну Трінчер виїхати з країни ще до початку російського вторгнення, але вона його не послухала й залишилася. 24 лютого їй, як і більшості киян, довелося тікати зі столиці під вибухи й облаштовувати своє життя на заході. Як зізналася в розмові з нами, спочатку багато плакала й була розгублена, а зараз, на третій місяць війни, бореться на культурному фронті.

Читайте також Біля моєї студії впали уламки літака, – Позитив про виїзд з Києва, волонтерство та Зеленського

Не менш важливо, що з Анною Трінчер ми розмовляли українською. Як це було, дивіться й читайте в рамках проєкту "Інтерв'ю24".

Ви розповідали, що як і вся країна, чекали на наступ Росії 16 лютого, але послухали маму й нікуди не виїхали. Як і чим вона вас заспокоїла?

У те, що буде війна в Україні в XXI столітті, важко повірити будь-якій людині. Тому, звісно, ми тішили себе надіями, заспокоювали, думали, що все це просто політичні ігри, політичні погрози, і все буде окей. Я особисто не чекала, просто був такий інформаційний фон, усі про це казали, дуже багато людей налаштовувалися на 16 лютого. І коли 16-го нічого не відбулося, то всі видихнули й розслабилися.

Чому я послухала свою маму, і чому мій чоловік не зміг домовитися зі мною, щоб поїхати за кордон до 24 лютого? Тому що я з дитинства звикла думати: те, що каже мама, стовідсотково так і буде, для мене мамині слова були законом. Зараз, звісно, багато чого змінилося, але мама дивиться багато політичних відео, розбирається в цьому, тож мене її слова трішки втішили й заспокоїли. Тому ми нікуди не поїхали.

Знаю, що 24 лютого ви були в Києві. Як дізналися про війну, ви прокинулися від вибухів?

Дізналися абсолютно як і всі українці. Прокинулися ми від дзвінка наших друзів, потім почули вибухи. Після цього зайшли в новини й побачили звернення нашого президента про оголошення Росією війни проти України.

Коли прийняли рішення виїжджати з Києва? Що взяли з собою у "тривожну валізку"?

Рішення їхати з Києва ми прийняли в перші хвилини, коли зрозуміли, що це війна, це не жарти, і що Росія дійсно напала на Україну. Уже тоді почали збирати наші валізи, речі. Усе це робилося в максимальному ступорі – не розуміли, що брати з собою, куди їхати, що нам треба буде там, куди ми приїдемо. Тому я брала все найдорожче. Навіть спідню білизну забула.

У "тривожну валізу" взяли всі документи, гроші, які були готівкою, ще трохи зняли з банкомату. Зібралися з друзями й одразу поїхали на захід України – у Бережани, де нас прихистили батьки нашого близького друга.

Як довго добиралися? Адже в перші дні війни траси були перевантажені.

Їхали ми 15 годин, це була жахлива дорога у повній паніці, у стресі. Постійні затори, на одному місці ми стояли години 2 – 3 мінімум. Я телефонувала бабусі, намагалася забрати її з собою.

Я плакала, навіть мій чоловік плакав, бо він теж намагався довести своїй мамі, що зараз треба зібрати валізи й поїхати на захід України. У нього це вийшло, у мене – ні, але стан був однаковий. Усі ми дуже тривожилися, панікували, плакали.


Анна Трінчер з нареченим Олександром Волошином / Фото пресслужби співачки

Чому поїхали саме на Тернопільщину, в Бережани?

У перший день війни ми зібрали речі й вирішили їхати на захід України, але не знали куди. Бо родичів там немає, друзів теж. У нашого знайомого, Сашиного товариша, вся сім'я з Бережан, у них там великий будинок. Оскільки не було іншого варіанту, поїхали все-таки туди. Думали, на день-два залишимося, а потім зніматимемо будинок чи зупинимося в готелі.

Приїхали, пройшов перший тиждень, другий. Ми не хотіли сідати на голову, але вони (сім'я друга нареченого Анни Трінчер, – 24 канал) нас дуже добре прийняли, за що їм велике дякую. Вони самі просили: "Будь ласка, не їдьте нікуди, зараз це небезпечно. Залишайтеся, нам з вами добре. Ми зробимо весь комфорт для вас". І так дійсно було.

До речі, у перші два тижні максимальна кількість людей у цьому будинку була 32 людини! Це дуже багато. Були затори на кухні, кожного ранку ставати у чергу у вбиральню – це моє улюблене. Я не звикла ділити з кимось свій простір, враховувати чиїсь примхи, ритм життя. Тому перший час я була трохи налякана, розгублена.

Але ми навчилися домовлятися, вживатися одне з одним. У нас навіть були спільні сніданки, обіди, після вечері ми всім молодим поколінням грали в ігри. Було круто, насправді. В один момент ми почали жити як велика сім'я.

У Бережанах у вас був зовсім інший ритм життя, далекий від столичного. Як вам з Олександром жилося без Києва?

Ніколи не думала, що переїду кудись з Києва, бо столиця – це моя любов. Це мегаполіс, ідеальне поєднання постійного руху і спокою, природи і технологій, будівель. Тому я вважала, що моє місце саме в Києві, я там народилася й живу 20 років. Але такий час, що нічого не залежить від тебе.

Те, що Бережани – це дуже маленьке місто, було ще однією перепоною для мене. Тут по факту одна центральна вулиця й два магазини. Без шопінгу було важко. Я майже нічого не взяла з собою, але якось пристосовувалися й звикали до цього.

Зрозуміло, що все, що ми зараз можемо зробити для себе, – бути в безпеці, це найголовніше.

У тебе змінюються цінності, ти дякуєш Богові за те, що в тебе є день, є ніч, ти спиш, прокидаєшся, у тебе є їжа, ти не живеш у підвалі, твої рідні поруч. Це найважливіше й найцінніше, що в мене було там. А про більше й мріяти не могла.

У Бережани ви приїхали з нареченим Олександром Волошином. Де весь цей час були ваші рідні – дідусь, бабуся, мама? Вони не захотіли виїжджати з вами?

З нами були мама Саші і його молодший брат. Щодо моїх родичів, бабусю з дідусем я не змогла вивезти, бо вони ні в якому разі не погоджувалися. Я була безсильна, я кричала, я змушувала їх, навіть погрожувала. Але, на жаль, бабуся і дідусь в такому віці, що їм уже дуже важко пересуватися в будь-які інші міста. Плюс дві кішки, одна з яких хвора, сліпа. Вона, напевно, не витримала б цієї дороги. Тому вони просто перебралися в будинок за містом, за Києвом, і там перебувають досі.


Анна Трінчер з бабусею / Фото з інстаграму співачки

Цікава історія Анна Трінчер показала, яку посилку їй надіслала бабуся, яка залишилася в Києві

Усе ваше майно вціліло? Не "прилітало" близько до вашої квартири чи житла ваших рідних?

Особисто в мене, у моєї сім'ї все вціліло. І в усіх родичів мого хлопця також. Дуже багато моїх знайомих, які мали майно в Ірпені, Бучі, Гостомелі, на жаль, більше ніколи не зможуть туди приїхати, бо немає куди.

Чи є вам куди повертатися в Києві? Бо, як відомо, орендодавець не віддавав вам ані 4 тисячі доларів завдатку, ані речі. Цей скандал досі ніяк не вирішився?

Я звикла міряти людей по собі, і мені здається, що в такий час, коли ми вимушено переїжджаємо з квартири, не тому, що це наша забаганка, а тому, що такі обставини, в країні війна, то можна було б зрозуміти нас, піти на поступки. Віддати хоча б частину суми, не тримати наші речі тиждень. Без них ми не могли жити, бо там гроші, ключі від машини. Це було зовсім не по-людськи, як на мене.

Нам узагалі почали виписувати, що я не за призначенням використовую квартиру, я проводжу в ній комерційні зйомки. Я перепрошую, я за дві тисячі доларів знімаю квартиру й повинна питати дозволу, чи можу я себе зняти, чи ні? Почався якийсь абсурд, і я зрозуміла, що з цією людиною до якогось консенсусу прийти неможливо. Сумно розчаровуватися в людях.

Речі ми забрали, гроші нам, звісно, не віддали, але й на тому дякую.


Анна Трінчер / Фото пресслужби співачки

Детальніше про скандал Нас у квартиру не пускають, – Анна Трінчер повернулася до Києва та "влипла" на 4 тисячі доларів

Як щодо творчості в час війни? Коли з'явилося натхнення знову взятися за музику?

З одного боку дуже важко, але в той самий час легко. Бо з одного боку це постійний тривожний стан, нестабільність, нерозуміння майбутнього, переживання за рідних – бабусю, дідуся, які залишилися в Києві, які дуже лякаються, коли чують постріли, бомби, ППО.

А з іншого боку – так багато болю, що ти не можеш мовчати, тобі хочеться кричати. А мій спосіб кричати – це музика.

Тому через біль, через тривогу починаєш творити. І весь цей біль навпаки сублімуєш у щось хороше – у музику, у відеороботи, у підтримку в сторіс. Так легше стає.

У квітні ви випустили трек "Не залишай" і навіть зняли на нього кліп. Розкажіть про досвід зйомок під час війни?

Я не називаю це кліпом, бо кліпи знімати зараз недоречно. Для мене це mood-відео. Це така робота, якою я спробувала передати свій стан, показати, як я переживаю війну. Ну й на часі, коли жінка чекає свого коханого. Я всі ці переживання бачила на власні очі, бо мама Саші – дружина військового. Бачила ці сльози, бачила ці страждання, коли чекаєш однієї смс-ки. Це жахливо, бо для мене кохання – це найвище почуття, яке тримає зараз, тримає всю нашу Батьківщину, мені здається.

Знімати було дуже важко. Бо, по-перше, збирати команду по всій країні й за її межами – це нелегка справа. Тому виходили з того, що було. Техніку зараз теж повезти за Львів важко й небезпечно, бо ти на себе береш відповідальність на 10 – 20 тисяч "баксів". Було страшно, особливо коли на капоті прикріплена присосками камера. По-перше, ти переживаєш за те, що ти так собі водиш, а по-друге, – за те, щоб не впала камера. Тому було трохи лячно.

Під час зйомок у нас був курйоз, коли приїхала поліція, голова селища, поблизу якого ми знімали. Там почалися такі розбірки… Вони подумали, що ми якісь диверсанти, щось знімаємо, бомби, міни закладаємо. Мені здається, все селище було на вухах.


Анна Трінчер на зйомках mood-відео на пісню "Не залишай" / Фото пресслужби співачки

У цей непростий час ви не лише творите, а й волонтерите – відвідуєте шелтери для жінок і дітей. Чи легко даються вам ці візити?

Це важко бачити на відео, а в житті ще важче. Бо ти розумієш, що в деяких з цих людей немає домівки, немає дитинства, немає тата, немає чоловіка, сім'ї. Коли ти з цим розумінням співаєш пісні про війну, то вони по-іншому звучать, ти зовсім по-іншому їх сприймаєш. Я, як людина, яка через себе все пропускає, була наповнена цим жалем, цією тривогою, стражданнями. Такі емоції дуже страшні, дуже важко їх переживати. Але те, що мене заряджало, – це енергія цих людей, яким я змогла хоча б подарувати усмішку. Це для мене було найважливіше, тому вважаю, що свою місію виконала.

Анна Трінчер у шелтері для жінок і дітей у Львові: відео

Ви також збираєте гроші на підтримку України. Скільки тисяч гривень уже вдалося зібрати?

Я вирішила не обирати, а робити все, що в моїх силах. Так, я збираю кошти з концертів в Україні. У нас був концерт у Трускавці, ми зібрали близько 120 тисяч гривень. На стендапі в Тернополі – близько 70 тисяч гривень. Роблю також збори у себе в інстаграмі, допомагаю друзям-волонтерам. І сама фінансово як можу підтримую.

Безліч українських зірок виїхали за кордон і підтримують країну звідти – збирають гроші на благодійних концертах, дають інтерв'ю іноземним ЗМІ. Ви не думали над тим, щоб теж виїхати з України?

На Кіпр я їду з таким смутком. Я не хочу покидати Україну. Мені не подобається, я не хочу бути зараз за кордоном. Я бачу себе саме в Україні, поряд зі своїм коханим, зі своєю сім'єю. Я не хочу ніякі Італії, Іспанії. А якщо й їздити, то тільки на благодійні концерти, і все, повертатися додому.

Після Кіпру в мене буде концерт для військових. Якщо в мене є інструмент – мій голос, чому б мені його зараз не використовувати для підтримки моєї великої сім'ї – України.

Під час війни ви перейшли на українську мову. Чи легко вам це дається і чи підтримує вас у цьому наречений Олександр Волошин?

Абсолютно добровільно, майже в один момент ми з Сашею прийняли рішення переходити на українську мову, практикувати її. І перше, що повинно було нас стимулювати, – це перехід на українську в соціальних мережах, бо там ми проводимо найбільше часу. Ми дуже багато розмовляємо у сторіс, пишемо пости. Щоб спокійно все це робити нам потрібна була практика мови.

Чи важко популяризувати українську на 2-мільйонну аудиторію? Особисто мені не важко, я швидко привчилася. Уже спокійно, вільно розмовляю нею.


Анна Трінчер / Фото пресслужби співачки

Вам "прилітає" за те, що на українську ви перейшли лише після повномасштабної війни з Росією?

Звісно прилітають такі смс типу: "А чого ти тільки зараз перейшла на українську?", "Що це за лицемірство?". Моя відповідь на таку думку – йдіть у ср*ку. Яка вам різниця? Це моє право!

Класно, що я і Саша зробили це зараз. Ми популяризуємо й спонукаємо дуже багатьох людей розмовляти українською. Тих, хто розмовляє російською, ми не засуджуємо, це їхнє право. Просто кожен повинен робити свідомо те, що він вважає за потрібне. От і все.

Чи підтримуєте зв'язок з колегами з українського шоу-бізу? Можливо, війна зблизила Вас з кимось з зірок?

Чесно кажучи, я не бачу єдності, бо війна, особливо на творчих людей, впливає дуже по-різному – хтось сходить з розуму, хтось нічого не робить, хтось висловлюється по-дурному, хтось навпаки робить дуже багато для нашої країни. Тому я не можу сказати, що шоу-бізнес зблизився, навпаки. Деякі від інших чогось чекають, ці очікування не справджуються, хтось на когось гонить. Так недоречно й тупо робити це під час війни.

Тому я неоднозначно ставлюся до деяких своїх колег. Є ті, ким я дуже пишаюся, а є ті, яких я поки що не розумію.

Щодо російських знаменитостей. Ви не намагалися достукатися до них? Можливо, писали комусь з Росії особисто?

У перші два тижні війни ми намагалися достукатися до всіх знаменитостей, які хоча б мають українське походження. Це Artik & Asti, Регіна Тодоренко, Ані Лорак, Марі Краймбрері й дуже-дуже багато російських артистів, які народилися, виросли й почали свою кар'єру саме в Україні. Вони неодноразово приїжджали сюди з концертами, їх наша українська публіка приймала з відкритими руками, очима, підспівувала всі пісні від першої до останньої ноти.

І вчинити так підло, як вони, можуть тільки люди без мізків, по-перше. А по-друге, – без серця, без душі. Для мене це просто нелюди, не потрапляють вони в мою категорію людей.

У вас є родичі з Росії? Які стосунки з ними?

У мене є дуже далекі родичі з Росії, з якими я і до війни взагалі не спілкувалася. Тому в мене не було бажання виходити з ними на зв'язок. Звісно, ми з ними не спілкуємося по сьогоднішній день. Звісно, вони не питали, як ми, чи все в нас добре, що відбувається.

У жовтні Олександр Волошин зробив вам пропозицію, а влітку 2022 року ви планували одружитися – зіграти весілля-вечірку. Звичайно, війна перекреслила ці плани. Як тепер бачите своє майбутнє весілля?

Найближчим часом я хочу і планую повінчатися в церкві, але все ж таки чекаю, коли закінчиться війна.

Хотілося б повінчатися, бо для мене це важлива процедура. Я віруюча, і вся моя сім'я теж. І я вважаю, що шлюб, закріплений на небі Богом, – то є справжній шлюб навіки.

Щодо весілля, думаю, що пишне весілля через рік-півтора може бути доречним. Якщо не буде, то зробимо маленьке весілля для своїх. Можливо, навіть поїдемо в медовий місяць, одружимося не узбережжі моря. Я не можу нічого загадувати наперед, бо такий момент, коли ми ні на що не можемо повпливати.


Анна Трінчер з нареченим Олександром Волошиним / Фото з інстаграму співачки

До теми Знищили місце нашого кохання, – Анна Трінчер про ракетний удар по ТЦ, де їй освідчувався Волошин

Після того, як ваші мама й бабуся дізналися про майбутнє освідчення вони заявили вам, що "на весілля можете не запрошувати". Чи змінилася їхня позиція зараз? У них налагодилися стосунки з Олександром?

Усе зовсім змінилося. Моя бабуся, коли ми приїжджаємо до Києва, взагалі від Саші не відходить, вона швидше його нагодує, ніж мене (сміється). Мама теж змінила свою думку щодо Саші.

Він такий їжачок, але коли до нього підберешся ближче і зрозумієш, що він за людина, то просто закохаєшся в його людяність, погляди на життя, впевненість у собі. Я, як його майбутня дружина, можу цей список продовжувати і продовжувати.

Тому, мені здається, настав той час, коли бабуся й мама зрозуміли, що передали мене в надійні руки й можуть не перейматися.

Як бачите свою кар'єру після війни? Веселим пісням бути у вашому репертуарі?

Мені здається, що кидати пісні з веселими мотивами не варто. Усім людям важливо отримувати позитивні емоції, без них дуже важко. Усім нам хочеться якогось маленького свята, музики, щоб потанцювати. А особливо зараз важливо робити це українською мовою, бо реально не вистачає веселої, класної, кайфової, якісної музики українською мовою.

Можна ж писати про бойовий дух, про стосунки в позитивному ключі, на позитивній мелодії, на мажорі. Можна писати про сумні історії в мажорному ключі. Варіацій дуже багато. Головне – взяти себе в руки і щось робити якісно.