Ми зустрілись з Олею Цибульською у світлий та радісний, наскільки це можливо уявити, день – у День вишиванки. Співачка приїхала у Львів, аби провести кілька благодійних заходів, тому знайшла час, аби особисто розповісти нам про те, що пережила за останні три місяці.

Читайте також Я була німа, – Цибульська зі сльозами згадала, як не могла додзвонитися до батьків з Ірпеня

Зараз Оля та її сім'я перебувають на Заході країни у безпечнішому місці, але вже дуже хочуть повернутись у Київ. Але поки уся робота артистки стоїть на паузі, тому вона прагне зберегти спокій якомога довше. Для проєкту "Інтерв'ю24" Цибульська розповіла, як пережила окупацію Ірпеня, де перебували її батьки; коли зрозуміла, що до росіян "не достукатись"; як намагається далі писати пісні та де мріє побачити українське Євробачення наступного року.

Зараз ви перебуваєте у більш безпечному місці, ніж Львів і Київ, десь на Заході Україні. Поділіться, як довго адаптовувались до абсолютно нової сторінки життя – без зйомок, няні, роботи, друзів?

Я не можу сказати, що ми до кінця адаптувалися… От я кажу зараз – вуха чули, очі бачили, а голова не сприймає. Мені здається, що період адаптації буде тривати декілька років – складно звикнути до цього жаху, складно звикнути до подій, які відбуваються, складно звикнути до того, що переживаємо ми з тобою особисто. Складно звикнути до смертей, які щодня відбуваються, і до того, що поки що неясно, коли це завершиться. Тому я б не сказала, що це адаптація, напевно, ми просто більш-менш навчилися в цьому жити, тому що життя триває, і якщо воно нам Богом дароване, якщо маємо можливість сидіти з тобою тут і бачити одне одного – це не просто так. І ми мусимо шукати в собі сили і жити за тих, хто поклав за це життя, за Україну.

Оля Цибульська
Оля Цибульська розповіла про адаптацію у час війни / Фото 24 каналу, Анастасія Зазуляк

Коли відчули, що можете жити не відкладеним життям, а тим, що зараз? Загалом, коли ви зрозуміли, що відійшли від оцього почуття тотального шоку?

Війна – якраз про "тут і зараз". Це відбулося, напевно, з першого дня. З того, коли ти забігаєш в кімнату сина і не розумієш, що робити, того що чути вибухи, і тобі треба прийняти рішення тут і зараз. Це відбувалося в момент, коли ми тікали із Києва і не знали, якою дорогою їхати, як рятуватися, як не попасти з дитиною під обстріли. І відповідальність на тобі за життя твоєї дитини – це теж тут і зараз.

Я дивлюсь поруч на свою дитину і розумію, що він, його однолітки і всі наші діти, діти України – мають право на дитинство, мають право на життя. І ми, дорослі, які беремо відповідальність за те, що зараз відбувається – не маємо права здаватися і зламатися. Я бачу це в очах людей, які приходять на благодійні концерти і теж чекають оцієї віри та наснаги. Мені казали на концертах: "Якщо зламаєтеся ви, то як жити нам далі? Якщо ви завжди були такою позитивною, якщо ви знаходили вихід із будь-якої ситуації?".

Сьогодні у Львові я заходила в торговий центр і до мене підійшла жінка, спочатку вона дуже по-особливому зреагувала: "Оля Цибульська?", а я кажу: "А що ви на мене так дивитесь, ніби я ваша свекруха?", а потім вона розплакалась і каже: "Я в Сєвєродонецьку була колись на вашому концерті", каже, що зараз живе тут, і вона плаче. Ми обнялися просто вдвох, і вона каже: "Я нарешті починаю жити, я нарешті починаю шукати для себе якісь нові сенси". І оця зустріч з вами сьогодні – це теж якийсь новий сенс. Тому треба жити, треба шукати сили, і я кажу людям на концертах, і скажу вам сьогодні – треба так задирати кирпатого носа, як у мене, так вирівнювати спину, як би складно не було, щоб жоден москаль сюди (на плече) більше не сів (Сміється).

Як ви "перетравлювали" оцей потік новин усі ці місяці? Чи звертались до психолога, чи вашими психологами були друзі та рідні?

Ну, як перетравлювала новини… Перших кілька тижнів ми жили в постійній інформаційній агонії, тому що без кінця роздавали інтерв’ю для іноземних ЗМІ. Потім була апатія, а накрило якраз в той момент, коли більш-менш все вирівнялося. Я не розмовляла, майже не їла, мені навіть не хотілося пити. Витягував із ситуації син, тому що треба було готувати для нього їжу, вчити з ним уроки, спілкуватися, проводити час. Мені писали в інстаграмі: "Олю, куди ви зникли, чого вас немає, нам складно, напишіть щось, у вас все добре?" І потім надсилали оці переписки, смски "Як ти?", які ми шлемо один одному досі.

З психологами я радилася стосовно Нестора, тому що він не міг взагалі спати, мав панічні атаки, його трясло, він постійно питав, що відбувається. Досить довго просив включати вночі світло і казав: "А раптом ми заснемо і прийдуть росіянці, і нас вб’ють?". Я дзвонила психологу, і вона сказала, що це мій стан транслюється на нього, що в дітей панічних атак не буває, каже: "Його психологічний стан – це твій психологічний стан". Треба лікувати маму.

Я попила чаї різні, мені допомагала молитва, а ще в мене чудові стосунки з батьками, братом, з чоловіком, сином, якого я кладу, як кота, собі на груди – і "відлягає" (Сміється). Нам наразі не знадобився спеціаліст, вистачило сімейної любові та підтримки. А ще – моя аудиторія. Дякую вам велике, я дуже ціную вас, правда. Я тоді справді думала, що все...

Ви покинули квартиру у Києві через 3 дні після вторгнення Росії. В попередніх інтерв’ю розповідали, як страшно було покидати місто, де вже намагались "зайти" росіяни. Коли ви будете готові туди повернутись і за яких умов?

Я готова вже. Дуже хочеться додому, всім хочеться. І як я вже казала, що не можна сказати, де безпечне місце, де небезпечне – вся Україна зараз через тих бл*дських росіян в небезпеці. Але зараз, поки я на заході, я маю змогу брати участь у концертах, які збирають кошти для наших бійців та сімей, які постраждали; я маю змогу відвідувати дітей так само в центрах для переселенців, у лікарнях теж. Тобто я відчуваю, що у мене є соціальна відповідальність. Я завжди знала, що бути артисткою – це не тоді, коли в магазині роблять знижку, і бабусі-консьєржки тебе впізнають – це трохи більше. І в силу того, що я якось прийшла до тями, я відчуваю, що отут б’ється серце, і я бачу, що я можу приносити користь, бо в Києві зараз, на даний момент роботи, якою я займалась постійно, немає. Тому я зараз тут, де більше потрібна.

Розкажіть, що відчували, коли з батьками в Ірпені зник зв'язок.

Моє життя зупинилось на 5 – 7 днів у той момент, коли мої батьки були в Ірпені в окупації, і коли я не знала, чи вони живі. Ніхто не знав: ні я, ні брат, тому що не було світла, води, не було зв’язку на тій території, де була їхня квартира, яка зараз розбомблена, знищена. Вони були в окупації до останнього, і ніхто не міг сказати, чи живі вони – туди не могли зайти ні волонтери, ні військові. От тоді, мені здається, я померла, тому що в мене не було жодних емоцій, я сиділа в кутку, гортала новини, постійно намагалася комусь додзвонитися, щось вияснити, прочитати якісь телеграм-канали про те, що там відбувається. Це був момент зупинки, скам’янілості.

Оля Полякова
Оля Цибульська про окупацію Ірпеня, де були батьки / Фото 24 каналу, Анастасія Зазуляк

Дякувати Богу, звідти вибрались усі живі та неушкоджені. Але їхня квартира зруйнована. Багато хто вже починає потрохи відновлювати свої помешкання, де це можливо. Чи плануєте ви це робити і коли? Чи, можливо, будете продавати, якщо буде змога?

Ми не знаємо, як далі бути… Ми робили 3 роки ремонт в цій квартирі, батьки переїхали до нас ближче до Києва, щоб няньчитися з онуками і мати можливість більше бачитися. Я була в роз’їздах, тому рідко вдавалося приїхати. Але вони прожили в цій квартирі трохи більше 2 місяців після ремонту...

Квартира прострелена танками наскрізь, там впав дах – це був останній поверх. Вони подали всі документи, які необхідні, всі довідки (для реєстрації ушкодження житла). Я зараз допомагаю іншим людям з цим теж розібратись. А чи зможуть батьки там жити – не знаю. Мама вже їздила туди з братом, він у квартирі взяв до рук якусь штуку, думав, що плафон, а виявилось, що це від танка частина, я не знаю, як вона називається, але прилетіла від танку в квартиру. Дякувати Богу, що вона не зірвалася в руках.

Коли їх евакуювали, а потім, коли деокупували Ірпінь, то батьки знайшли в інтернеті фото будинку, де було видно, що у них вибиті вікна, типу стіна завалена в сторону. Була надія, що це просто щось прилетіло і там вилетіли шибки, але коли зайшли туди, то там і живого місця немає.

Мама розповідала, що коли вони зайшли в квартиру, то у неї все "сплинуло": як вони лежали на підлозі без їжі, без води кілька днів, як боялись вставати, щоб дійти до туалету. Адже навпроти їхнього будинку у парку стояли росіяни. Вона чула, як б’ють по будинку, як тряслися стіни, як "ходив" будинок і дзвеніли вікна. Я не знаю, чи можна жити далі в цьому помешканні, тому побачимо – поки що якогось рішення у нас немає.

Як ви ставитесь до того, що Ірпінь, Бородянка, Гостомель стали такими собі "музеями під відкритим небом"? Зараз туди багато хто приїжджає просто подивитись на наслідки руйнувань, Kalush Orchestra, наприклад, зняв там кліп, різні зірки та блогери знімають у сторіс, як гуляють знищеними містами… Якби зруйнували там ваш будинок/квартиру, ви б хотіли, щоб по вашій домівці чи вулиці ходили незнайомці?

Я би хотіла, щоб це відбувалося. Я поясню чому. Коли я зробила пост в інстаграмі, і ми приїхали до Львова, в мене був виступ, де дівчата мене гримували, і одна з візажисток, в якої вдома живуть переселенці, мене запитала: "А що, реально це правда? Це реально отак знищений?" Вона каже: "Я бачу очима, але це прямо отак і виглядає? Там прямо трупи?" Я кажу: "Брат був у місті, я не була після того, як ми поїхали з Києва", але я кажу, брат мені подзвонив перший раз, і каже: "Пахне, трупний запах у місті стоїть. Там дуже моторошно, ну це жуть просто, просто страшно". В найстрашніших фільмах ми цю картинку не бачили, тому що це реальність. Я би хотіла, щоб люди туди їздили, щоб вони бачили це, щоб розуміли, наскільки це страшно, щоб ми нарешті цю історію настільки усвідомили, щоб це не повторювалося з нами. Тому що це страшно.

У Львові ми були на вулиці Замарстинівській, де є пам’ятник репресованим. Там написані прізвища та імена людей, які загинули від фашизму. І я стояла, читала, думаю: "Боже, як страшно, бо люди ніби через це пройшли, але видно, хтось в якийсь момент щось забув, тому що це повторилося знову". Тому хай їздять, хай і в нашу квартиру зайдуть і побачать, хто не вірить, хай відчувають це для того, щоб ми надалі не підпускали цих нелюдів до себе.

Щодо місії – ви були однією з тих співачок, які активно постили інформацію про Маріуполь та звільнення бійців з "Азовсталі". На вашу думку, оці паростки змогли породити те, що зараз із заводу евакуюють людей?

Я не можу відповісти так однозначно, бо коли почалася війна, і ніхто з нас не знав, як поводитись, бо не було інструкцій, і так само зараз незрозуміло, що до кінця спрацювало. Але ми в такому боргу перед цими героями, що ми мусимо робити все, що завгодно. Хто знає, може, воно все разом дало якийсь загальний результат. Одне я знаю точно, що інформаційна війна так само триває, там теж дуже сильний фронт, який не зупиняється на жодну хвилину.

Не можна однозначно сказати, але треба робити все, щоб війна в нашій країні не стала просто новиною в стрічці для когось, хто живе далеко. Тому що це дуже страшно, і це треба зупинити.

Чи хтось з рідних чи друзів перебуває у ЗСУ чи ТрО?

Так, в мене багато є друзів, і я щодня намагаюся їм писати щось. Буває таке, що декілька днів немає зв’язку, а потім чекаєш смску чи чекаєш дзвінок, і на душі стає тепліше. Один мій колега, з яким ми працювали на М1, на жаль, загинув, нещодавно з’явилася новина. Ще служать хлопці з М1, які професійні військові і теж вели хіт-парад. Карім, мій колега, який теж служить, він мене й привів до якоїсь тями, коли я сиділа в кутку з немитою головою 5 днів і не розмовляла. Він мені сказав: "Включи камеру, я хочу на щось прекрасне подивитися. Мені треба, тут стільки жаху, стільки цього болю, що я хочу побачити щось людське". І я тоді кажу: "Вибач, я не можу, тому що я виглядаю як чмо, я не маю сил піти вмитися".

І він мене тоді якось наче розбудив: "Ми заради таких, як ти, заради жінок, сестер і матерів наших дітей тут стоїмо, ти що. Швидко, я даю тобі годину, чекаю гарних фоток". І тому так є, я дуже чекаю хлопців і обіцяла їм навчитися варити борщ. Давайте, роз**ашуйте тих окупантів, і бігом до мене на борщ. Сало дістану (Сміється).

Стосовно доглянутого вигляду в час війни нещодавно висловилась Леся Нікітюк, вона навіть розпочала флешмоб серед жінок-зірок, аби ті публікували свої "красиві" фото. Багато українок цього не зрозуміли, бо вважали це по-сексистськи. Як правильно загалом про це говорити і чи варто підіймати такі теми?

А ми ж красиві не заради чоловіків, в першу чергу, і не в першу чергу заради військових. Жінка з любов’ю дивиться в дзеркало, коли вона собі подобається. З цього починається все, тому що куди б ти не їхав, ти завжди себе береш з собою. І якщо тобі самому на себе боляче дивитися, або ти собі не подобаєшся і не приймаєш себе – тоді навколо тебе теж все руйнується. Згадайте, як Гітлеру не подобалася червона помада, тому що вона заставляла жінок підіймати свою гідність і відчувати себе справжньою жінкою, яка може повидирати очі.

Оля Цибульська
Цибульська переконана, краса зовні – краса всередині / Фото 24 каналу, Анастасія Зазуляк

Це взагалі не про це – жінка ніколи не була додатком до чоловіка, і, повірте, що ті хлопці, які захищають нас на передовій, до жодної з наших жінок так не ставляться. Так можуть ставитися росіяни, які дозволяли собі ґвалтування, оці нелюди можуть так ставитися. Наші чоловіки поважають жінок. Очі хочуть бачити красу, тому це не для чоловіка – це для себе в першу чергу, і для того, щоб вони знали, куди хочуть повертатися і хто їх чекає. Тому не гризіть Леську, бо я вас вкушу (Сміється).

Цікаво "Бути красивою у воєнний час – не соромно": Оля Цибульська сфотографувалася з бігудями в курнику

Ви розповідали, що за час війни дуже тісно почали спілкуватись з Віталієм Козловським – він був вашим психологом і близьким другом. Але от про Михайла Хому ви дещо скупіше відгукувались. Чому так? Війна щось змінила у ваших родинних і дружніх взаєминах?

Я дійсно спілкуюся з Віталієм Козловським. А з Михайлом ми не проводили час 24 на 7, у нас не було "залипання", ми говорили один з одним, коли нам того хотілося. З Дзідзьо у нас все по-чесному і по-людськи. Спілкування і дружба – це ж не те, що ти бачишся кожен день в кафе. Тут можна поговорити раз на місяць, але цієї розмови тобі вистачить на довгий період. Ми говорили от кілька разів нещодавно, він питає, що я, а я періодично питаю, що в нього. Оце і є справжнє, людське.

Деякі зірки кажуть, що дуже зблизились у час війни. До прикладу, Єфросиніна каже, що навіть має груповий чат з Поляковою, Астаф'євою. Інші зірки теж об’єднуються і виступають за кордоном на концертах. Це справді так – шоубіз зараз об’єднався, чи це лише так працює з окремими групами зірок?

Шоубізнес зруйнувався. Знаєте, що сталося – нівелювалися всі досягнення. Якщо у нас раніше були різні ешелони, то тепер всі рівні, немає, чим тягатись. Подивіться тепер на реальну кількість переглядів на ютубі, коли немає можливості покласти більше комусь грошей, а комусь – меншу. Тепер все стало органічним. Тепер всім стало ясно, що всі в одному човні, і ми всі вкалуємо дуже багато. Нам всім варто один одного підтримувати, один за одного боротися і створювати оце "українське".

Я насправді дуже цьому радію, і мені здається, що в нашій державі за цей рік сталося 2 камінг-аута: один – Меловіна, коли він цілувався на сцені, а другий – камінг-аут шоубізнесу, коли всі стали нарешті українцями. І я цьому дуже рада, нарешті ми в одному човні, і човен цей називається "Україна". Буде дуже гарно, багато музики і віршів, і я сподіваюся, що після війни буде ще більше взаємоповаги і взаємопідтримки.

Ми бачимо, ви зараз їздите на різні благодійні концерти та заходи, але за кордоном ви наче не були. Вас не запрошували, чи ви наразі не маєте такої змоги?

Я не хочу. Мені тут легше, я тут відчуваю, що потрібна людям. Я наче шкірою відчуваю, який градус на вулиці – настільки мені все близьке. Я не скажу, що тим, хто за кордоном, – легше. Мені пишуть дівчата, які виїхали з дітьми, що вони постійно в стресі і їм хочеться додому. Тому мені серед моїх людей більше корисно, і я нікуди не хочу. Вчора дзвонили, кликали – ні, я вирішила, що буду тут.

Зараз багато хто хвалить російських зірок, типу Галкіна, Пугачової, навіть Земфіру, Паніна, що от вони молодці і висловились проти Росії і Путіна. Що ви скажете на це?

А давайте поживемо – побачимо, для чого це говориться, і як це говориться, і що з цього випливе. А тоді можна буде коментувати. Поки нічого на дух не переношу з "того" боку.

Раніше ви також робили кілька дописів-закликів до росіян, навіть звертались до них непритаманною для вас російською мовою. Чи був якийсь переломний момент, коли ви зрозуміли, що в цьому немає жодного сенсу?

Воно все якось хвилею дійшло до наших українських артистів, що це – "як об стіну горохом", що в цьому немає ніякого сенсу, і вони не хочуть нічого чути, хоча знають, як це все відбувається. Крапку в моїх спробах поставив Саша Бодянський, з яким ми виграли "Фабрику зірок". Ми не спілкувалися взагалі, можливо, рази 3 чи 4 якось списувалися. І потім, коли почалась війна, він мені написав: "Оленька, как ты?", я кажу: "Саша, б**ть, в нас війна, ти що, не бачиш?". І він мені написав: "Это просто планета Венера от Меркурия, эта смена поясов, сейчас…".

І я просто не витримала: почала відправляти фото того, що відбувається, статті, які виходили про дітей, яких рятують лікарі і які померли, і все решта, а він сказав: "Это тебе кажется, это пройдет". І я його послала. А потім за кілька днів було 8 березня, він мені пише: "С 8 марта, киска". І я тоді тоді просто…"

Оля Цибульська
Оля Цибульська перестала "стукати" до росіян / Фото 24 каналу, Анастасія Зазуляк

Я теж його послала за "русскім кораблем" і просто заблокувала, щоб він не мав навіть змоги заходити на мою сторінку. Я зрозуміла, що навіть ті люди, які тебе знають особисто, знають, що ти не можеш брехати, які приїжджали в Україну, які точно розуміли по-дорослому, що тут відбуваються, пишуть таке – тоді немає сенсу. Народ, який звик бути рабами і вірити в те, що говорить телевізор, і старий президент, якого вже давно пора замочити у формаліні – з ними немає сенсу говорити. Я хочу, щоб їм доходило дуже довго і дуже боляче. Щоб вони жили дуже довго і дуже довго страждали.

Ви також розповідали, що не вірили у війну, поки вона не прийшла у ваше місто, бо мали надію і читали авторитетних для себе експертів. Зараз є теж чимало різних прогнозів вже у зворотну сторону – коли все має завершитись. Ви теж це все читаєте і вірите? Коли, на вашу думку, перемога буде нашою?

Я знаю, що це закінчиться. Я знаю, що це точно закінчиться нашою перемогою. Тому що Україна зараз – це серце землі, так, це центр, тепер вся увага прикута до України. Шкода, що такою ціною, але дійсно, у нас найвпливовіший президент на планеті, у нас найсильніший народ, найміцніша та найсміливіша армія, жодна з країн зараз не може порівнятися з тим, що є у нас – з тими хлопцями і дівчатами, які захищають нас. А коли це закінчиться – це один Бог знає. Доки не перестане смердіти москалями на нашій землі.

Війна вплинула на ваші особисті стосунки з чоловіком? Ми бачили, що ви приїжджали на побачення у Львів в готель, де були 7 років тому. Як вам був такий ретрит? Чи плануєте повторювати?

А це була не відпустка. Ми приїжджали сюди, бо я виступала на благодійному заході. Коли ми дізналися, що їдемо у Львів, ми захотіли саме у цей готель, тому що я колись пообіцяла, що ми приїдемо туди втрьох. Ми ще тоді зустрічалися, не були чоловіком і дружиною. Тому це була така здійснена мрія, відкладена на потім, тому що тепер невідомо, що буде завтра.

Не відкладайте життя на потім, їжте з красивого посуду, витягайте сервіз із сервантів, носіть красиві сукні, вдягайте білизну, яку на Великдень відкладали, і не відкладайте життя.

До слова Оля Цибульська відреагувала на ракетні удари по Львову, де була на побаченні з чоловіком

А чоловік не змушував виїжджати за кордон?

У нього бути спроби (Сміється). Він говорив про це, але я казала: "Давай просто переїдемо в безпечне місце, я хочу, щоб ми були разом". Нестор сумує за ним постійно, питає, де він, телефонує йому і каже: "Скоріше повертайся з роботи". Йому теж в цьому стресовому стані ми потрібні двоє. Він каже, що коли війна і страшно, то треба просто лягти. Його в школі питали, психолог: "Як ви? Як ви знімаєте стрес?", а він каже: "Я лягаю між татом і між мамою, і мені стає на душі дуже добре". Але я розумію, що ми відповідальні за життя Нестора, і якщо, не дай Бог, мені доведеться рятувати дитину, то я це зроблю. Але чого я маю зі своєї хати іти? Хай ці смердюки виходять звідси.

Зокрема про стосунки, глибоку любов ви заспівали у новій пісні "Минає день". Вона знайшла відгук у багатьох людей, у мене теж особисто. Чи плануєте випустити якусь нову композицію найближчим часом?

Складно планувати зараз. У карантин було складно, а зараз робити це ще складніше. Тому що воно має лягати на душу, от як "Минає день" мені лягла. Тоді я відчула, що з людьми воно резонує. Скажу більше, ми мали знімати 23 лютого новий відеокліп, і недавно знову підняли це питання. Але вирішили, що ні, не час цій пісні, хоча вона дуже класна. Вона була записана до війни, і ми збиралися робити реліз. Пісня про дуже щирі почуття і все решта… Збиралися її випускати, а потім послухала, і зрозуміла, що вона не лягає мені у серце, а це означає, що і людям воно нікуди зараз не ляже. Ми ще з Віталіком Козловським до війни записали спільну пісню, і теж збиралися її презентувати.

Має щось прийти, як я це відчую – означає, буде музика. Люди дуже просять, багато хто пише, каже, що нарешті можуть слухати музику, тому що був період, коли і я не могла взагалі. А зараз навпаки – якось хочеться якоїсь емоції, і якщо прийде достойна пісня, я вам її обов’язково покажу і подарую.

Оля Цибульська
Оля Цибульська про творчість зараз / Фото 24 каналу, Анастасія Зазуляк

​Варто послухати "Минає день": Оля Цибульська створила пісню для усіх закоханих, яких розлучила війна

Зокрема про пісні – останнім часом найпопулярнішим хітом стала "Stefania". Ми бачили, що ви активно підтримували Kalush Orchestra ще на Нацвідборі і коли вони перемогли на Євробаченні в Італії. Що ви відчули, коли ми перемогли? Були впевнені у перемозі України?

Ну та, я дуже хотіла цієї перемоги. На відборі я не те, щоб не підтримувала конкретно Аліну Паш, або підтримувала конкретно Олега (лідера гурту). Мені просто дуже подобалася пісня "Stefania", і вона для мене відповідала часу, місцю і всьому іншому. Плюс, аранжування до цієї пісні робив мій друг Антон Чілібіз, з яким ми робили "Цьомаю" та "Сукню білу", у нас з ним давня дружба. І мені, звичайно, хотілося, щоб ця пісня була почута в Європі.

Щодо виступу, якщо переступити через ті всі ср*чі, які відбулись на Нацвідборах, то я дуже раділа за їхню перемогу. Хоч на початку відбору хотілось трохи провалитися під землю за поведінку з усіх сторін, але ми – українці, це в нас нормальна практика, – у нас що не відбір, то "добрий вечір". Колись, коли виступала Україна, то хотілось здебільшого підтанцьовувати, стрибати, а зараз не було такого. Ти так стиснувся, течуть сльози, стоїш перед екраном, і думаєш: "Боже, давайте, будь ласка, давайте, хай це буде найкрутіше".

А що скажете за заяву гурту до звільнення "Азовсталі" на Євробаченні? Якими були ваші емоції?

А він не мав іншого варіанту. Я не була шокованою, я розуміла, що це треба зробити. На його місці я б зробила точно так само, навіть якби нам говорили про дискваліфікацію чи якісь штрафи – в такій ситуації вчинити інакше просто нереально. Плюс, з'явилася новина, що організатори знали про цю заяву, і хлопці дійсно героїчно це зробили, "зробили" всю Європу. Але бачите, Європа дуже свідома, і вони знають, що треба про це кричати. Не просто говорити про Маріуполь, а кричати з найбільшої музичної сцени.

Які емоції – я була дуже йому вдячна за це, звичайно.

Проте вслід за перемогою "виліз" одразу скандал з балами від журі. Як це можете прокоментувати?

Не вмієш – не лізь. Просто не вмієш – не лізь, мені здається. Я казала коротко: якщо юним хлопцям з гурту вистачило клепки зрозуміти, що не конкретно їхній гурт стоїть на сцені, а вся Україна, і треба робити те, що від них залежить, то люди з журі не змогли проаналізувати, що це не просто той момент, коли треба висловлювати свої музичні вподобання, а треба враховувати все, що відбувається навколо. Тому що, ви ж в Україні, і навколо вас так само війна, на ваших вулицях, у ваших містах, і всім нам болить це все.

Але чи доречно зараз поширювати "зраду" між своїми?

Давайте не перескакувати. Я теж можу прийти до стоматолога, який мені поставив погану пломбу, і сказати, що це зрада. Це конкретно стосується професії, і твоїх професійних навичок, як і де ти що робиш. Тут немає місця зраді. Це не для того, щоб тикнути, це просто болить за професійну сферу, як, наприклад, вчителям болить за те, що відбувається в педагогіці. Так само нам, артистам, болить за те, що відбувається у нашому медійному бізнесі. Тому що це наше життя, ми інакше не вміємо.

Де наступного року повинно пройти Євробачення? Які ваші реальні прогнози і, можливо, мрії?

В Україні точно. А де… Ну, мрію, звичайно, щоб це відбулося в Маріуполі, у відновленому, відбудованому місті. Як це буде відбуватися фактично, чи вистачить сил, і чи доречно оце робити там – не знаю. Тому що я вже казала про атмосферу в Ірпені – після того, як ти розумієш, скільки людей там загинуло, я думаю, це складно буде емоційно.

Оля Цибульська
Цибульська мріє про Євробачення у Маріуполі / Фото 24 каналу, Анастасія Зазуляк

Але це буде таке переможне Євробачення, яке святкуватиме нашу повну незалежність і свободу. Не знаю, але де б це не відбувалося – це буде доречно.

Багато хто каже, що в Польщі, можливо, буде. Хтось каже, в Перемишлі, на межі країн.

Так, в Польщі кажуть, що проведуть за умов, якщо до кінця не закінчаться військові дії. Я сподіваюся, що все закінчиться, але я не проти, щоб ми з поляками разом десь накрили великий стіл і святкували Євробачення.

Може, нам все-таки вийде його провести Маріуполі, або в кримській Ялті. Ми дякуємо вам за розмову і будемо сподіватись, що наступного разу побачимося вже після перемоги у Києві.

Так, дай Боже, приїжджайте, наварю борщу (Сміється).