Продовжуємо проект «Історія одного музиканта», який розповідає про людей, які ходять поруч з нами, їздять у маршрутках, а весь свій вільний час повністю присвячують музиці.

Ці люди живуть на середньостатистичні зарплати чи стипендії, харчуються не червоною рибою і фуагрою, а їдять разом із нами у дешевих кнайпах вареники. І ота простота ховає за собою неймовірних людей, чий талант не кожен чомусь береться розгледіти. Вони тягнуть догори себе самі, самотужки пишуть пісні і шукають своєї точки призначення.

Ми вже познайомили вас із Володею Бедзвіним, Лесиком Драчуком, Юлею Вінтюк, Іваном Лузаном та Єгором Грушиним.

Сьогодні у нас у гостях музикантка із Кіровограду, яка за примхи долі і примхи власної потрапила до Львова, а згодом й до Варшави.

Коли вперше бачиш Оленку, то ніколи і подумати не зможеш, що її основній музичній "дитинці", а саме – гурту "Бурдон", уже 10 років! Гурт уже випустив 4 альбоми (предзентація останнього відбулася буквально днями, його назва "Дівиця"). Окрім "Бурдону" Оленку можна побачити у гурті "Татош Банда", де вона також скрипалює.

У одну із уже звичних львівських п'ятничних хурделиць ми з Оленкою примудрилися потрапити до кав'ярні, де таки вдалося побалакати за теплим глінтвейном.


Від «Права на казку» до «Бурдону»

До України Ти, скажімо, заїхала презентувати альбом «Бурдону». Живеш нині у Польщі. Чи не важко отак там без рідного гурту?

Так, я наразі живу у Варшаві: поїхала на стипендію Gaude Polonia минулого року. І згодом зрозуміла, що мені мало часу й трохи «затрималася» там. А із «Бурдоном» у нас був період застою, сама не знаю, чому так трапилося… Мабуть, втомилися, таке інколи буває: 10 років граєш, згодом починаєш шукати інших творчих шляхів і не завжди з тими людьми, з якими ти ті 10 років провів, по дорозі. Але нарешті альбом, який писався півтори роки, з’явився, що нас насправді дуже підтримало, зібрало докупи й посприяло тому, що нам усім знову захотілося разом грати. Більше того, до нас ще й повернулася наша перша вокалістка Оксана, тому в нас тепер буде розширений склад – три вокали.

Окрім вашого сталого складу, бувало, що на виступи запрошували інших музикантів, не із вашого гурту. Досі так експериментуєте?

Це було на початку існування «Бурдону». Зараз – навпаки, все менше практикуємо. Окрім того, наша «стара» вокалістка, яка зараз знову повернулася, навчилася грати на акордеоні й на сопілці, тож у нас тепер ще 2 додаткові інструменти.

До речі, це ж уже 10 років ви граєте, а пригадуєш момент, коли ви вперше зібралися і почали щось грати?

Ооо, звісно (задумливо усміхається, – «24»), усе-усе пам’ятаю. Коли я тільки вступала до Львівської Консерваторії, то існував гурт «Право на казку», у якому грали студенти Консерваторії та Художньої академії (сьогодні Львівська національна академія мистецтв, – «24»).

Я дивилася на них і думала «Боже, які прекрасні люди, як би я хотіла з ними познайомитися і разом пограти».

А вони – такі всі хіпі кінця 90-х, і я приїхала тоді із Кіровограду саме із такого середовища й мені страшенно бракувало моїх друзів. І згодом все трапилося саме так, як і має бути: ми познайомилися, виявилося, що у нас багато спільних друзів. Вони запросили мене до себе грати і ми навіть відіграли один концерт, щоправда, так склалося, що він був й останнім: стало зрозуміло, що це був проект скоріше студентсько-аматорський, але у дуже гарному сенсі цього слова. До речі, ще було таке товариство кінця 90-х ХЛАМ – художники, літератори, актори й музиканти, які також часто збиралися і творили дуже гарні речі.

А після розпаду «Права на казку», ми хоч грати разом й припинили, та продовжували спілкуватися. А невдовзі, під час театрального фестивалю «Золотий Лев», ми випадково зустрілися із Ростиком (Ростислав Татомир, – музикант, вокаліст «Бурдону», – «24»). Це була осінь 2002 року. І він мені каже: «Олено, стільки класних музикантів у Львові» Може щось пограємо? Приходь якось у гості». Згодом, я і моя подруга флейтистка, яка зараз живе у Хмельницьку, а раніше грала разом із нами, таки зателефонували до Ростика й сказали, що йдемо у гості. От ми сіли собі із флейтою, я – зі скрипкою, Ростик – із мандоліною та гітарою… й зійшлися ми на інтересі до скандинавської музики. До речі, оцей день – 17 листопада 2002 року – я записала у своїй голові, як першу репетицію. А вже у ніч з 12 на 13 грудня, на Андрія, ми записали наш перший ефір на радіо. З нами тоді ще на ефірі були кілька львівських гуртів, зокрема, «Королівські зайці».

Ви вже тоді називалися «Бурдоном»?

Так. Але ми не могли довго придумати назву. Скільки ж варіантів ми розглядали, у нас був велетенський перелік тих назв й нічого не подобалося: розглядали варіанти «Просто неба», «Помаранчева скриня». До речі, останній тоді не був прив’язаний до жодних подій, то ж був 2002 рік, але тепер ми замислюємося – добре, що ми так й не назвалися, бо потім би всіляко прив’язували нашу назву до подій 2004-го.

А потім мені зателефонував Ростик і сказав: «Олена, у мене для тебе погана новина: ми називаємося «Бурдон».

Я тоді собі подумала: «Боже, Бурдон?! То ж можна язика поламати!». То було власне 12-го вдень :)

Ну, чоловіча така назва!

Та абсолютно (сміється). Враження – наче до пральної машинки накидали каміння. А ми ж всі граємо на скрипочках, флейтах романтичну скандинавську й французьку музику. Але потім звикли: ну Бурдон, то й Бурдон.

І, одразу за кілька днів після того ефіру, 19 грудня, відбувся наш перший концерт в рамках фестивалю давньої музики «Містерія». Фактично, вийшло так, що ми за три тижні зробили програму й з’явився гурт… справді, випадково, бо кар’єри ми якоїсь не планували, а просто хотіли грати те, що нам подобається й радіти життю.

І захопилися на 10 років…

Це точно… І ще були моменти, коли просто хотілося піти на вулицю пограти, найчастіше, на якесь свято, аби людей потішити. До речі, власне отією грою на вулиці у 2003-2004 роках ми собі зробили своєрідну рекламу.


Гра на вулиці як задоволення

Як мені здалося, музиканти поділяються на 2 групи: абсолютні прихильники вуличної гри і ті, хто ніколи у житті б не зміг зіграти на вулиці. Узагалі, як думаєш, такий тип виступів характерний лише для молодих гуртів?

Навіть не знаю… особисто мені приносить задоволення просто пограти на вулиці, але не самій. До того ж, мені якось вдається відрізняти, що є жебрацтвом, а що – ні. Але бувають різні ситуації: ну от людина бідна, вона так заробляє. З одного боку – добре, що не просто сидить і просить грошей, а щось для того робить. З іншого боку, я от можу кинути музикантові гроші тоді, коли він добре грає, а як ні, то можу й не кинути (усміхається).

Для нас грати на вулиці було задоволенням: свого часу ми таким чином збирали гроші на поїздку на Шипіт (то був 2003 рік). За той тиждень вуличної гри я отримала стільки задоволення! Часто мені навіть просто подобалася реакція людей. Плюс до усього, це – чудова практика для музиканта, аби стати більш сконцентрованим, не розпорошуватися на дрібниці і не халтурити. А як класно було, коли ми на якісь свята виходили із «Бурдоном» у місто й грали!

Позаминулого року якось зібралися у Львові друзі із усієї України й не тільки, й усі з давніми інструментами, стали у центрі міста й грали собі – одна мелодія –стародавня, яку ми грали з нот, а одна – скандинавська (без нот). Я тоді грала на морахарпі, ще один хлопець грав на нікельхарпі, двоє скрипалів, фіделіст, віолончеліст й двоє перкусистів, – цілий оркестр, який увесь день грав на вулиці, мені той день страшенно сподобався і запам’ятався на усе життя. Ще й фотосесію тоді нам таку класну зробили.

Наразі ти паралельно граєш у Бурдоні і Татош Банді. Не важко так?

Чи важко? Та ні, навпаки, класно: чим більше гуртів, тим більше мені це подобається, тоді, як мені часто здається, я починаю нормально функціонувати і жити. А коли великі перерви, мало концертів, то можна впасти у депресію і вмерти. З «Бурдоном» ми, наприклад збираємося раз у місяць: часто інтенсивні і рідкі порції репетицій дають набагато більше, ніж часті репетиції.

Наразі я планую активно популяризувати новий альбом гурту «Бурдон», а також працюю над новим проектом «Незнане», який займається реконструкцією музичної культури історично польських теренів, які зараз належать Україні. (Також раніше Оленка грала у польському гурті, у Варшаві, польську народну музику із центральної Польщі, а також з інших регіонів країни, зокрема, із куяв, із сувальщизни, – «24»).

Розпочинала Ти у рідному Кіровограді із гурту «Ихтиандр». Із теперішніми гуртами Ти вже нічого схожого не граєш?

«Ихтиандр один у папы дельфин». Ні, це була абсолютно інша музика. Я нещодавно переслухувала композиції цього гурту і мені досі здається, що він був геніальним. Щоправда, я не брала участі у записі першого альбому, бо тільки вступила до училища, то був 1994 рік… Ох, то ж була зовсім інша епоха… так от у цьому альбомі було 6 пісень, але для Кіровограду на той час це було дуже сильно, музика їхня була інспірована гарним старим арт-роком, вони грали прогресивний інтелектуальний рок надихаючись такими гуртами як Ksng Crimson, ELP, Pink Floyd і т.д.

Я так розумію, гурту більше не існує…

Ні, його вже немає, він ще наприкінці 90-х розпався: розійшлися шляхи музикантів. Останній концерт ми зіграли у 1999 році. Але маю надію що колись зробимо такий собі «реюніон» :) Принаймні мені дуже хотілося б.

До речі, а чому ти до Львова поїхала, а не, скажімо, до столиці?

Навіть не знаю, якось так випадково в голову «стукнуло», якщо чесно. Мої батьки й дідусь завершили Одеську консерваторію. Вони, до слова, також були моїми учителями музики: коли сварилася з мамою, то бігла до тата й навпаки. Так от тато наполягав, аби я їхала вчитися до Києва, бо зараз він там працює диригентом і аранжувальником хору імені Г. Верьовки. А мені хотілося о Львова, бо це – далеко, гарно і абсолютно незрозуміло ні мені, ні батькам, нікому (сміється). І тут всі говорять українською, а я тоді взагалі її не знала (стукає по дерев’яному столу), казала «здесь» (через українську «е»), адже не було з ким нею розмовляти у Кіровограді у 90-х роках.

До речі, до львівської Консерваторії із першого разу я не вступила і це мені, чомусь, здалося закономірним. Була пропозиція, звісно, вчитися на платній основі, але цього я не хотіла, бо невже я така дурна, що повинна платити за навчання? Тоді тато каже «Давай рік позаймаємося і вступиш до Києва без проблем». І тоді я сказала, що до столиці не хочу, хочу до Львова. Й наступного року сюди я вже нарешті таки вступила.


Скрипка перемогла піаніно

Пригадуєш той момент, коли ти вперше заграла якісь нотки на скрипці?

Мені тоді було 4 роки і я тицяла по клавішах піаніно, а мій дідусь у той момент говорив із мамою, мовляв, може, варто її на щось віддати. І тут мене питають: на чому хочеш грати – на скрипочці чи піаніно. І я собі тоді подумала: «Так, усі в садочку хочуть гати на піаніно, а я тоді гратиму на скрипочці». І вже наступного дня мені принесли малесеньку жовту скрипочку, а смичок був значно більший для тієї скрипки й для моїх рук, тож мені приклеювати на нього пластир, аби я правильно того смичка тримала. Але тоді я була дуже маленька й мені скоріше хотілося бавитися, аніж займатися музикою.

Пам’ятаю, робила «ліжечко» для скрипки і клала її спати під ковдрочкою біля свого ліжка…

А було бажання колись навчитися грати не на струнному інструменті? На саксофоні, наприклад?

Я щось пробувала, але краще я гратиму на струнних (сміється). Духові якось дивно «плачуть» в моїх руках і мені їх прикро:) А ще я люблю танцювати і намагаюся щоразу робити це якомога професійніше. Особливо цікавлюся автентичними танцями, ходжу на майстер-класи й до якої країни поїду, то тим танцям і вчуся.

Оленко, коли я вперше побачила «Бурдон» і Тебе, зокрема, то мені здалося, що Ти намагаєшся шукати якомога ексклюзивніші інструменти. Чого вартує тільки морахарпа і оця скрипка із трубою. Що так тягне до тих невідомих українцям інструментів?

Скрипка із трубою – це румунський народний інструмент Vioari cu Goarna із провінції Біхор (Трансільванія). Його придумали на початку 20-го століття, мабуть, якийсь циган. Наскільки мені пояснили, ця труба потрібна для кращого звучання скрипки у духових оркестрах, аби її краще було чути. Щоправда, дві такі скрипки, які я тримала у руках, не надто гучно звучать. Може у мене таке враження, бо я все життя грала на скрипці і звук чула під самісіньким вухом, а коли краю на Vioari cu Goarna, то не можу оцінити силу її гучності.

А Ти самотужки вчилася на ній й на морахарпі грати?

Vioari cu Goarna – абсолютно те ж, що скрипка, нічому новому я не вчилася, аби на ній грати. А на морахарпі навчилася грати у Швеції, коли їздила туди на навчання. Я взагалі помішана на шведській музиці, тому й докладала зусиль, щоб навчитися грати на цьому інструменті. І всі ми у «Бурдоні» любимо Швецію і її музику…

Ще граєш на мандоліні…

І на нікельхпарпі. У неї дуже характерний прозорий звук. Як на мене, то янголи на небесах грають не на трубах, а на нікельхарпах, бо це божественний звук. До речі, на дуже давніх фресках, які свого часу знаходили в Італії та Німеччині, янголи зображені із нікельхарпами.

Саме тому стільки маєте й граєте композицій шведських народних…

Тепер майже не граємо, але іноді бувають рідкісні моменти! А коли мандруємо, то для себе після вечері для радості життя часом щось переграємо. А зараз більше граємо Балкан, музику Карпатського регіону і, звичайно, наших народних.

А чому, до речі, так перейшли з тієї музики на наші мотиви, на румунську, карпатську, угорську?

Інколи через захоплення іншою музикою, ти бачиш цінність своєї. Бачиш, що під твоїм носом таке ж щось гарне, нічим не гірше за те, що ти вишукуєш у інших країнах чи регіонах. «Бурдон» у якийсь момент визначився: якщо ми хочемо продовжувати грати як гурт, який на щось претендує, то ми повинні грати свою музику. Бо краще за скандинавів, наприклад, ми скандинавської музики не заграємо, а робити із себе якусь «подобу» – не варто.


Любов до Швеції

До речі, а як вас приймали на фестивалях (ви були на дуже багатьох), зокрема, у скандинавських країнах?

Нас неймовірно приймали! І я була дуже здивована тамтешнім рівнем музики, зокрема, фольку. Більше того, у їхній Музичній академії у Стокгольмі уже 12 років існує кафедра фольк-музики, на якій є два відділення: шведська музика і музика народів світу. У мене там багато друзів навчається. Та й узагалі мої стосунки зі Швецією тривають уже більше 10 років й ніяк не завершаться (сміється).

І от коли ми з «Бурдоном» поїхали до Швеції на один із їхніх фестивалів, то перед нами на сцені грали люди, яких усі у нашому гурті вважають музичними богами, ті музиканти, на яких ми рівнялися – тріо Väsen, у перекладі – лісовики. Це – три величенних дядька, які є геніями шведської музики. І ось концерт розпочинається о 12 годині, повна зала людей, вірніше не зала, а такий велетенський білий намет, виступають наші улюбленці і ми починаємо усвідомлювати, що нам грати після них. Це був капець… Виходимо ми на сцену, «хвостик тремтить», як каже моя мама, ми хвилюємося страшенно, але після другої пісні я розумію, що зал від задоволення починає тупотіти ногами.

Це було щось фантастичне: шведи, певно, тоді забули, що вони шведи, й подумали, що вони якісь румуни.

Оце ви грали їм нашу, карпатську, а як вони зреагували, коли ви зіграли їм їхню музику, скандинавську?

Ми їм фактично її й не грали. Але згодом поїхали у тур по Швеції і якось зіграли їм на біс шведську музику. Вони були у захваті! Справді. І для мене це великий показник, знаючи, який високий у них рівень музики. У результаті, ми тоді продали усі диски, які взяли із собою, і це було навіть більше, аніж той гурт, що нам так подобається.

А встигли, до речі, з ними поспілкуватися?

Трішки. Вони нам сказали «Great concert!» і нам цього вистачило (сміється).

Наскільки я знаю, то «Бурдон» об’їздив мало не півсвіту: чи не всю Європу, були й у Канаді, й Узбекистані… Звідки найтепліші спогади і куди б ще раз повернулися, аби знову пограти?

Хотілося б ще раз у Бельгію на фестиваль: там було дійсно фантастично і дуже тепло. До Швеції я, певно, ще разів мільйон поїхала б. В Естонії було дуже класно… У нас якось трапилося таке літо, коли ми постійно подорожували, то воно й запам’яталося найбільше. А ще у Фінляндії сподобалося, щоправда, там така дивна публіка: вони справді дуже довго думають, такі спокійні, повільні. Але найбільше хотілося б пограти в центральній і східній Україні. Ми тільки два рази були на тих теренах — в Полтаві та під Харковом. Хотілося б їздити ти регулярно. Я, наприклад, давно вже мрію заграти з Бурдоном в рідному Кіровограді. Але, нажаль, якось поки-що не складається...

Ти згадала про довгі стосунки зі Швецією. Розповіси про них?

Увесь 2007 рік існував такий українсько-шведський проект SWIЖЕ, фінансований Шведським інститутом. У ньому було кілька підпроектів й полягав він у тому, що творчі люди із цих двох країн творили разом. От я й наш скрипаль із «Бурдону» Міша Качалов потрапили у підпроект фольк-музики. Ми (і ще двоє киян) поїхали на тиждень до Стокгольму, де познайомилися із шведським тріо (скрипалька, кларнетист і гітарист), який називається «Triller». Репетиції тоді були цілими днями: о 9 ми прокидалися і о 10 вже розпочиналася репетиція й так до 10 вечора. Це було класно: насичена праця мені підходить, а особливо, коли люди знають, чого вони хочуть. У неділю ми зустрілися, у середу записали промо-диск, а вже у суботу відіграли повноцінний двогодинний концерт, – такими були рамки й ми так усе оперативненько виконували. А потім ми ще й 7 концертів в Україні дали. До речі, проект наш мав назву «Folk now».

Після цього проекту в мене виникло шалене бажання повчитися ще музики у Швеції, і от ті наші вже друзі-музиканти порадили мені одну школу, де викладають дуже сильні професійні викладачі: двоє скрипалів і вокалістка. Саме в цю школу їздять вчитися люди зі всієї Швеції. Ну й тоді там з’явилася ще й я. А згодом написала аплікацію до Шведського інституту, виграла стипендію на фінансування й поїхала туди на 4 місяці знову вчитися музиці. Тож на протязі тих чотирьох місяців моїм вчителем і наставником був один с найкращих шведських скрипалів старого, «золотого» покоління Kalle Almlöf.


Шаманський фольк

Як ти ставишся до тих людей, у яких немає музичної освіти і які самотужки щось намагаються грати, експериментувати? Їм не важко вливатися у когорту досвідчених і освічених музикантів.

Дуже добре, у нас у «Бурдоні» такі також є. І це ще питання, у кого більше досвіду. Закінчити Консерваторію ще не означає, що ти маєш музичний досвід. Для мене, наприклад, дуже важливі зустрічі із такими людьми: вони чогось вчаться у тебе, а ти у них. А народній музиці вчаться не у Консерваторіях, а у людей, тому вона і є народною.

А чому, до речі, музику «Бурдону» часто називають гіпнотичним або шаманським фольком?

То я колись таке сказала, коли мене попросили охарактеризувати народну музику (сміється). І я тоді сказала, що фольку притаманна магічна сила протягування й вона дивним чином зачаровує, а якщо ти почув хоч раз щось по-справжньому шаманське, то тобі вже ніколи не стати таким, яким ти був раніше. Тому, певно, всі стали нас шаманськими називати (усміхається). Хоча, загалом будь-яка музика може бути шаманською. Щоправда, потрібно відрізняти шаманське, як щось ритуальне від шаманського, яке свідчить про якусь захопленість музикою, її гіпнотичністю.

Не дарма ж у Музичній академії у Лодзі (Польща) існує така кафедра «Музикопсихологія». Мій знайомий контрабасист навіть проводить такі сеанси лікування, які називають масажем внутрішнього вуха. Людна сидить у кріслі і їй пускають ноти і звуки різної частоти, власне на тому й здійснюється аналіз. Я ще наразі у це глибоко на лізла, але з кожним разом мене це усе більше цікавить.

Я з дитинства знала, що я маю послухати, коли в мене та чи інша емоція. І навіть тато радив мені, що потрібно слухати і для якого ефекту. До слова, цю родзинку я перейняла від тата, ми – абсолютники і чуємо абсолютно усе докладно: яка нота, яка тональність. Часто мене від розмов відволікають сторонні звуки і це вже мені нагадує ранню стадію неврозу, коли нотки кажуть свої імена (сміється). Я світ сприймаю через вуха!


Балакала Іра Вовк,
Телеканал новин «24»

Фото: І.Вовк