Продовжуємо проект «Історія одного музиканта», який розповідає про людей, які ходять поруч з нами, їздять у маршрутках, а весь свій вільний час повністю присвячують музиці.

Ці люди живуть на середньостатистичні зарплати чи стипендії, харчуються не червоною рибою і фуагрою, а їдять разом із нами у дешевих кнайпах вареники. І ота простота ховає за собою неймовірних людей, чий талант не кожен чомусь не береться розгледіти. Вони тягнуть догори себе самі, самотужки пишуть пісні і шукають своєї точки призначення.

Ми вже познайомили вас із Володею Бедзвіним та Лесиком Драчуком.

Тепер героїнею проекту стала Юля Вінтюк зі Львова.

Юля мені схожа на метелика, бо завжди асоціюється із кольоровістю: у музиці, в одязі, у ідеях. Вона може бути сьогодні спокійною і романтичною, а наступного дня махне автостопом десь до Європи.

Зараз Юля – бандуристка та вокалістка етно-гурту Cherry Band, успішно працює у поліграфічній сфері, завершує навчання на факультеті української філології і активно пластує (членкиня НСОУ Пласт).

Морозного передріздвяного дня ми заховалися у теплу кав’ярню у центрі Львова, де за горням гарячого горіхового капучіно поговорили не тільки про Юлю музичну, а про Юлю романтичну, Юлю драйвову і Юлю непередбачувану.

Cherry Band народився із «Чорних черешень»

Як Cherry Band зібрався докупи? Звідкіля зналися?

Усі музикантки Cherry Band – це учасниці капели бандуристок «Галичанка», завдяки якій ми й познайомилися. Одна із нас, Настя (Настя Войтюк, гітара у Cherry Band, – «24»), якось поекспериментувала й зробила свою обробку народної пісні «Чорні черешні», – нам страшенно сподобалася. А згодом ми випадково зустрілися з Остапом Костюком із львівського «Етноклубу Набутків» і він запропонував нам у них виступити. Щоправда, у «Галичанки» пісні трохи іншого формату, от тоді ми й вирішили, що варто почати творити щось своє, нове, інше. Нас тоді зібралося 9 музикантів, з нами був ще перкусіоніст Ярослав Залецький, ми вивчили «Чорні черешні», зробили обробки ще кількох пісень і ось 12 квітня 2011 року ми власне й дали перший концерт цієї новоствореної формації ансамблю «Галичанка», якщо так можна сказати.

А згодом пішли грати у Шевченківський гай (на Великодніх гаївках), дуже тамтешня атмосфера подобається. На той час Настя вже підготувала нову обробку «Вербової дощечки», нам дуже хотілося, аби бандуру молодь сприймала трохи по-іншому, показати, що цей інструмент не тільки для філармонії чи літньої інтелігенції.

З часом вас поменшало…

Так сталося, що дехто від нас трохи віддалився і в результаті нас залишилося четверо. З того часу ми почали грати разом у своє задоволення, робили репетиції. Ми навіть не думали що з того вийде гурт, ми просто грали, бо нам це сподобалося. У Насті одразу з’явилася купа різноманітних ідей, які ми стали поволі втілювати в життя: пішла така потужна хвиля обробок на різні народні пісні.

Аранжуванням повністю займалася Настя?

Вона й досі займається аранжуванням усіх наших пісень, а згодом ми усі почали додавати якісь свої ідеї, створювати різнопланові варіації, експериментувати. Ми відчули, що до бандур нам потрібен барабан: кілька було у нас барабанщиків і тепер з нами грає Стас (Стас Кириллов, перкусія у Cherry Band, – «24»).


З бандурою підкорювала Крим

Невдовзі після створення вашого гурту, ти із Cherry Band поїхала підкорювати Крим. Розкажи, як це все було?

Марічка наша (Марічка Бондалєтова, бандура у Cherry Band, – «24») запропонувала поїхати в Ялту, де у неї – родичі, тож ми мали, де жити. Ми подумали, а чому б ні, тим паче, новий досвід, чогось навчитися б, та й чкурнули до Криму. Зраненька йшли купатися в море, а після обіду робили репетицію і грали на вулицях Ялти. До речі, там якась така система дивна: потрібно пройти кастинг у якомусь Домі культури, аби отримати дозвіл грати на вулиці. Словом, пішли ми на той кастинг, познайомилися з кльовими музикантами, а серед журі виявилася тітонька-бандуристка, якій ми дуже сподобалися і дозвіл грати на вулицях Ялти нам таки дали. Але от в дію він мав вступити тільки через місяць, коли ми вже давно мали бути у Львові. Але ми собі подумали, що на словах грати нам дозволили, тож ми собі виступали на вулицях, єдине – не грали на центральній площі.

Але, знаєш, якщо чесно, я трішки побоювалася, бо у Ялті ж населення більш російськомовне, а ми тут такі з бандурами, українською ще й зі Львова (хоча дівчата щодо цього не хвилювалися), але все гаразд було, нас гарно сприймали, ми подобалися, навіть люди із Росії підходили, слухали. Були навіть постійні слухачі, які ввечері виходили на вулицю і вже чекали, коли ми гратимемо. Приємно було. До речі, багато хто навіть не знав, що то за інструмент бандура, думали, що то така гітара, а хтось навіть записав, чи то бува не баян (сміється).

То ви так щовечора збиралися і грали на вулиці?

Так, впродовж 2 тижнів, грали на проспекті Пушкіна. Інколи, щоправда, змінювали локацію, але здебільшого грали саме на тому проспекті, бо він був найзатишнішим. Нас, до речі, усі таксисти вже знали, бо ми ввечері завжди поверталися на таксі, – інструменти ж важкенні.

Як ж ви з тими інструментами добиралися до тої Ялти?

Ой, то окрема історія. Стасові не вдалося з нами поїхати, тож ми з дівчатами сіли собі на потяг (ще в потязі репетицію зробили, дехто сварився, що ми заважаємо), потім на тролейбус, який поламався, ми тоді з тими всіма інструментами почали «стопити». Підібрав нас один дядечко, але ми з ним не зовсім порозумілися. Я завжди сприймала автостоп як взаємодопомогу, бо ж окрім безкоштовного проїзду він тягне за собою дуже багато досвіду спілкування і приємних моментів. А він одразу каже: до Ялти 30 гривень.

До речі, у нас з дівчатами є така фішка – змінювати у звичайній мові букви, ми обрали метод голосних, коли усі голосні букви замінюються на «і». Фактично, тільки ми між собою розумілися. Потім ми довго сміялися, коли ми казали «кіріпція, ціпі», мовляв «корупція, дівчата». Тільки шофер нічого не міг втямити. Отакий в Криму автостоп (сміється).

А коли розпочалося таке твоє мандрівне фестивальне життя?

Я цей момент добре пам’ятаю. Мені було 17 і я здавала вступні іспити в університет. От сиджу я чекаю на результати іспитів, як мені телефонує подруга і каже «Їдемо на «Славське-рок», але це треба їхати вже!». Я дізналася результати і підірвалася їхати на фестиваль. То був перший мій фест, тим паче такий неочікуваний. З того часу я неймовірно люблю фестивалі, намагаюся скористатися кожною нагодою.

Наскільки я знаю, то невдовзі у Cherry Band буде ще й клавішниця Юля Вінтюк?:)

Так-так, планується. Я колись вчилася грати на фортепіано, але то було ще в школі за царя Гороха (сміється). Зараз я ніби заново вчуся. А так як у нас є 4 бандури, то маємо можливість включати й інші інструменти, зокрема, клавіші. Є у нас такі пісні, до яких ще хочеться особливих ноток і клавіші – саме те, що треба.

Бачила у вас і концертіно.

Ага, щоправда, Настя наразі грала на ньому тільки колискову «Бобрики». Але до деяких пісень концертино шалено круто пасує. А ще ми використовуємо укулеле – гавайська така маленька гітарка. На ній вдається грати дуже такі специфічні мотивчики і людей сам вигляд цього інструменту завжди дуже зацікавлює. Шейкери всякі використовуємо, маракаси, дзвіночки, у Стаса нашого є купа різних барабанів: джембе, думбек, дарбука і табла. А нещодавно прикупив собі ще електронний барабан, на якому 4 «барабанчика» й можна змінювати звук кожного, і це додає ще більше драйву. Ірця наша (Ірина Семенів, бандура у Cherry Band, – «24») тепер ще пробує грати на окарині, – це така невеличка глиняна свисткова флейта. Ну й у нас тепер ще є басист. Грали ми грали, та й зрозуміли, що потрібно підсилити баси. Наш басист Сергій Свірський, як і Настя, – актор. Він, окрім того всього, грає ще й у гурті «Шосте Чуття», а це – кардинально інший стиль, проте йому в нас сподобалося. Тож тепер нас шестеро і наш Стас має нарешті чоловічу компанію.


Любов до музики – це повністю від тата

Бандура була твоїм першим музичним інструментом?

Ах, з інструментами в мене така довжелезна історія. Коли я ще була маленькою і жила у бабусі в селі, то мене віддали до музичної школи на бандуру, то було у 3 класі. Так, бандура була таки моїм перший інструментом і мені її, до речі, не купили, мені її Святий Миколай приніс. Я навіть пригадую, як я маленькою сплю і на мене вночі падає бандура ще й з таким страшним звуком «брррум» (сміється). Я один раз у житті не шукала подарунок, а він на мене сам звалився.

І на цій бандурі ти граєш досі?

Так, вона із 1983 року, щоправда, хочеться ще одну, якусь таку круту, з різними перемикачами і з вбудованим звукознімачем.

Що ще було окрім бандури?

У мене батько дуже цікавиться музикою: вдома купа платівок, записів різноманітних. Він й сам може сісти пограти на гітарі. А вдома у нас стоїть старовинне німецьке фортепіано, йому вже більше 130 років, із підписом автора, різьбленими підсвічниками, тільки от воно вже так не звучить, там усе всередині міняти потрібно. І ще одне у нас фортепіано, більш сучасне, «Україна», яке певно у багатьох також стоїть вдома. Є у нас ще акустична гітара «Cremona» і акордеон. Словом, любов до музики – це повністю від тата, я слухала з дитинства з ним живі концерти, усі платівки, які він тільки міг дістати.

Батько вчив мене грати на гітарі, щоправда, вона мені дуже важко давалася, адже я була маленька і ще дитячі пальці на струнах стирала до крові. Не йшла вона мені зовсім, хоча дуже хотілося на ній навчитися грати. Згодом три роки вчилася грати на сопілці, зараз можу щось згадати навіть і зіграти. І на акордеоні вчилася, але він теж складно давався, бо був страшенно важким. А потім мене віддали на фортепіано, де я провчилася 7 років. Пам’ятаю, що у нас постійно мінялися викладачі і одна із них била нас лінійкою по пальцях, а інша прив’язувала лінійку скотчем під руки, аби ми їх рівно на клавішах тримали. Важко було. Але з того всього я залишилася з бандурою. Але хочу зараз повернутися і до клавіш.

А вокалом коли зайнялася?

Тато хотів мене віддати у гурток оперного співу «Бель Канто» (у Центрі творчості дітей та юнацтва Галичини, що у Львові). Ми прийшли туди з татом і мені кажуть: «Ви що? У вас немає голосу, у вас ніякого таланту!». Я розчарувалася, розревілася і вони мені порадили піти у капелу бандуристів «Дзвіночок». Так і зробили: там мене послухали і прийняли. Фактично, з того моменту уся моя післяшкільна музична діяльність напряму була пов’язана із «Дзвіночком». Згодом, коли подорослішала, то перейшла до старшої капели «Галичанка», де грала дуже багато років.

Їздили, мабуть, багато із гастролями із «Галичанкою»?

Нас переважно запрошували на фестивалі. Були у Німеччині, Польщі, Данії і Словаччині. Українців дуже тепло приймають за кордоном, а особливо дівчат. Правда, бандуру там теж мало хто бачив, всі думали, що то гітара, як і в Ялті. У Грецію мали їхати: усім візи відкрили на місяць, окрім водія автобуса і ще кількох дівчат. Прикро страшенно було…


Швеція – то зовсім інша Європа

Звідки залишилося таке най-найяскравіше враження? Може, якесь особливе знайомство?

Знайомств не надто багато залишилося, бо я була мала і сором’язлива, та ще й англійську погано знала, тому могла хіба сказати «Хааай!» (сміється). Але узагалі, то вражень найбільше від Швеції, особливо, коли усю ніч пливли на паромі через Балтійське море. Та й сама Швеція – то зовсім інша Європа. Ой, а ще була класна поїздка до Словенії. Нас тоді не поселяли у готелі, а приймали хористи, які й запрошували. Ми з подругою потрапили у сім’ю, де дружина співала, а чоловік був чемпіоном світу у важкій атлетиці. Це були настільки круті люди, що згадую перебування у них досі. Вони нас запрошували влітку до себе на дачу, приймали як своїх рідних. І хоч ми зараз не дуже активно спілкуємося, враження залишилися дуже теплі.

А із Cherry Band де вже встигли побувати?

Вперше нас запросили у Люблін на фестиваль «Дні діалогу», де ми дали кілька концертів. Публіка там класна. А потім запросили на найбільший етно-фестиваль Швеції – Korro festival. Ну там зовсім інші фестивалі, абсолютно інша атмосфера. Туди переважно приїжджає 2-5 тисяч людей, але вони їдуть туди виключно для того, аби послухати музику. Зазвичай, це – люди після 35 і зі сім’ями. Як там бабусі з дідусями витанцьовують! Прикро, що у нас люди часто приїжджають на фестивалі, щоб напитися, але, думаю, що завжди так теж не буде, бо потрохи з’являються і в Україні фестивалі, куди люди їдуть тільки заради музики. Там немає тих велетенських сцен, що тобі треба задерти голову, аби хоч щось побачити. Усі сцени маленькі, затишні і під накриттям, тому навіть у дощ можна спокійно сидіти і слухати музику чи навіть танцювати.

До речі, у нас там було відчуття, що ми екзотика і приїхали десь з Японії чи Китаю. Бо там майже кожен гурт виступає із скрипкою чи морахарпою (шведський народний інструмент, на кшталт скрипки, але з клавішами), і у кожному гурті вловлюється скандинавський мотив. А ми тут мало того, що приїхали без скрипки, а ще й привезли із собою бандури і барабани. Але потім познаходили записи в інтернеті із наших виступів, то приємно було читати гарні відгуки. Ах, а звук… (пауза) який там шикарний звук: все налаштовують швидко і якісно, – казка! А одразу після Швеції ми поїхали на фестиваль у Тустань і якийсь п’яний дядько з луком бігав і хотів у нашу Іринку влучити стрілою. Отакий констраст (сміється).

Як ви потрапили до Мюнхена на презентацію фільму про Львів?

Хлопці і дівчата із німецької компанії GIS приїхали до Львова і він страшенно їх вразив, тож вони вирішили зняти фільм про Львів. Наша Настя контактувала із однією з тих дівчат із Німеччини і коли німці почули нашу музику, то захотіли зробити її фоновою для цього кіно. І от коли фільм вже відзняли, то вони запропонували приїхати до Мюнхена на презентацію цього фільму, він називається «мІсторії Львова». Ми зібралися і одразу поїхали. Те, скільки у Мюнхені прийшло українців, щоб послухати нас і подивитися фільм, мене просто шокувало: неймовірно багато. Ми взяли з собою кілька наших демо-дисків, то продали усі, що були. А дорогою назад, то ще й махнули собі в Австрію у містечко Хальштадт: там шалено красиво, але багато китайців – ходять все фотографують. До речі, я чула, що в Китаї вже відкрили якусь копію Хальштадту.
А от нещодавно були ще на міжнародному фестивалі 'Mikołajki Folkowe' у Любліні, де теж вразив крутий звук! До речі, друге місце на цьому фестивалі здобула українка, яка вже 9 років живе у Польщі, і яка виконувала українську програму.


«Грати на вулиці – кайф»

Ти граєш у Cherry Band, працюєш, навчаєшся і ще й активна у Пласті? Де ти береш на це все час?

Я ще раніше на танго ходила, але вже на нього мені бракувало часу. Навіть не знаю, як ці всі інші справи встигаю. Але наразі за мету собі ставлю якомога більше присвячувати себе музиці, зокрема, тепер клавішам. Мабуть, чим більше у тебе різних обов’язків і справ, тим краще ти собі з тим всім даєш раду, бо як маєш одне щось на голові, то розтягуєш і не встигаєш і того зробити. Але ще, певно тому, що мені це все дуже подобається, тому так не обтяжує і не створює почуття дискомфорту.

Ви ще й на вулиці примудряєтеся грати, наскільки я знаю, так?

На вулиці за гарної погоди грати просто в кайф. Звісно, ставимо чехол, але це все дуже символічно, бо зазвичай на якесь «морозиво» йдемо. Зараз басист наш думає над акустичним варіантом свого інструмента, тож наразі ми на вулиці вп’ятьох граємо. Для мене Cherry Band вже як друга сім’я: вдома одна, а тут – інша.

Якщо у відсотках, то яку частку твого життя займає музика?

Ооо, це важко сказати. Мабуть 80… 85… 90% (сміється). Навіть не знаю, але вона точно на першому місці і забирає найбільше часу і сил. Я ще хочу навчитися малювати, – то, мабуть, одна моїх найбільших незавершених мрій. Свого часу я ходила на батік, живопис, графіку. Мої роботи навіть на виставках висіли. А зараз я найбільше люблю робити витинанки, якось вони мені найбільше припали до душі.

Є інструменти, яких ти ніколи не тримала у руках, але грою на яких тобі б дуже хотілося оволодіти?

Мабуть, флейта. І ще джембе!

Щось таке на 2013 рік запланувала, що ти обов’язково маєш виконати?

Звісно, планів до біса і я знаю, що вони всі збудуться, бо то мій рік (сміється). Та от візьму хоча б вже початок цього року. Я страшенно хотіла потрапити на концерт Джамали. Взяла участь у розіграші квитків, виграла їх. Сиділа на доволі крутих місцях. А потім мені ще й захотілося з нею поспілкуватися і цілком випадково потрапили до неї в гримерку: її фотограф, здається, покликав тих, «хто найближче стояв», і я опинилася серед них. Все це було символічним ще й тому, що наступного дня, 3 січня, у мене день народження. Рік почався гарно – він точно буде вдалим!


Після капучіно ми пішли з Юлею в один із виставкових залів, де вона мені персонально дала концерт. Тепло було:)


Бесідувала Іра Вовк,
Телеканал новин «24»

Фото: І.Вовк

"Чорні черешні". Слова – народні, музичне аранжування – Анастасія Войтюк
"Летить Галка". Слова – Т. Шевченко, музика – Анастасія Войтюк