Продовжуємо проект «Історія одного музиканта», що розповідає про людей, які ходять поруч з нами, їздять у маршрутках, а весь свій вільний час повністю присвячують музиці.

Ці люди живуть на середньостатистичні зарплати чи стипендії, харчуються не червоною рибою і фуагрою, а їдять разом із нами у дешевих кнайпах вареники. І ота простота ховає за собою неймовірних людей, чий талант не кожен чомусь береться розгледіти. Вони тягнуть догори себе самі, самотужки пишуть пісні і шукають своєї точки призначення.

Минулого разу ми познайомили вас із Володею Бедзвіним.

Другим героєм проекту став Лесик Драчук із Тернополя (а тепер – частково й з Берліну).

Життя Лесика сповнене драйву і панку: кого він тільки не бачив, де тільки не виступав, в які тільки історії й пригоди не потрапляв. Інколи слухаєш і задумуєшся: а це ж йому всього 22.

Сьогодні Лесик – барабанщик гурту Los Colorados, окрім того, пише свою музику, результат якої – Omodada. Він експериментує, опановує гру на нових інструментах (банджо, тонга), подорожує (об’їздив пів-Європи), але дуже любить рідний Тернопіль.

Так от, «висадившись» на березі тернопільського ставу з термосом із гарячим пивом, ми з Лесиком поговорили і про музику, і про чемпіонат з футболу, і про Космач, і про його європригоди.


Echo Gardens завжди була студійною групою, а Los Colorados – живою

Найпотужніший проект, у якому ти брав участь поза Los Colorados, – це Echo Gardens. Розкажи про нього.

Echo Gardens – це студійний проект, в якому у певний момент просто скомпонувалися одні із найкращих друзів. І от ті друзі з літа 2010 й до 2011-го року проводили більшість вільного часу на студії, що на окраїні Тернополя. Спека, ми беремо ровери, маршрутки й добираємося туди. Нам було кльово разом: ми вчилися писати музику, щось докупи складали, мали якісь свої амбіції. Потроху так назбирали матеріалу на 2 альбоми, навіть вдалося поїздити Україною, де ми виступали у маленьких клубах, пабах.

Кожен, я так розумію, мав якусь музичну освіту?

У певній мірі, так: кожен з нас був свого часу або в хорі, або навчався у музичній школі, училищі, у будь-якому разі, усі мали якесь певне поняття про музику, кожен мав свою родзинку й ділився досвідом.


Який найяскравіший момент із Echo Gardens?

Багато було… Одного разу, пам’ятаю, коли ми знімали кліп у Космачі, то знайшли старого дуба, йому десь кілька століть було, і прикріпили до нього гойдалку. До речі, місяць тому я там був, то вже немає того дерева. Словом, ми були останніми, хто його увіковічив.

Була ще одна класна історія у Космачі, але вже з Los Colorados. Якось запросили нас на «Великдень у Космачі», але потім передзвонили, що апаратури немає, хіба мікрофони. Ми тоді були у моїх батьків (у Космачі) й дівчат-жінок тоді одягнули в народні строї, самі одягнулися в шаровари і кажемо дівчатам – «будете нашими стійками до мікрофонів». Від нашої хати до сцени було десь 2 кілометри, то ми собі вирішили, що пройдемося пішки і по дорозі будемо грати, як у кліпі Offspring. І дивимося, що справді до нас люди підтягуються, ми так за собою трохи публіки назбирали, поки дійшли до сцени.

Прийшли на місце, а там взагалі нічого немає, все позабирали. А ми ж планували грати рок-н-рол: Сергій (бас-гітарист у Los Colorados) взагалі приїхав з бас-гітарою. Ми розгубилися, – хто нам гроші поверне? Та й вирішили, що гратимемо в будь-якому разі: у сусідній хаті знайшли старий бубен, випили собі карпатської настоянки, вилізли на перший кращий підмосток, дівчата позаду нас танцювали, а ми горланили наших пісень. Десь годину ми так співали.

До речі, стояла поруч відома баба Параска і плакала: не знаю, чи від того, що ми так гарно співали, чи може соромно було (сміється).

Echo Gardens більше немає. Чому так?

Наша вокаліста Наталя поїхала до Польщі, тепер там вчиться, працюватиме. Та й сам проект себе вичерпав. Ми пробували робити якісь тури, та вони були безрезультатними. Їздили по Україні, але не було ніякого фідбеку: один раз хіба десь показали по телевізору, хтось купив диск, а більше нічого. Можливо, ми не були готові до такого проекту, а можливо, люди й справді приходять на концерти, щоб «поковбаситися», пива випити і потанцювати. То була студійна група, як, зрештою, й планувалося, і вона не переросла у живу групу. Бо от Los Colorados – то початково була жива група.

А як тобі було отак перестрибувати й грати одночасно в таких кардинально різних гуртах?

В Los Colorados я граю на барабанах, то – панкуха. Мені взагалі важко уявити людей, які слухають вдома «колорадосів», у навушниках. Бо до Los Colorados потрібно прийти на концерт і перейнятися тим драйвом. А Echo Gardens – то така музика, щоб включити на роботі, чи навіть вдома перед сном, розслабитися, відпочити. Але кожен з нас в якийсь момент хоче спати, в якийсь – їсти, в якийсь – танцювати, отак воно все змінюється, і я свого часу так чергував драйвових Los Colorados і спокійних Echo Gardens.

Спершу були Los Colorados, чи все ж спроби створити Echo Gardens?

Los Colorados, звісно. Тільки я в них граю вже 5 років, а вони існували вже до цього. Щоправда, перший барабанщик у них був не довго, разом із ним був ще один гітарист, але вони якось навіть разом і пішли.

І клавішник певний час був…

Клавішник – це був свого роду експеримент. Ми буквально кілька концертів із ним відіграли, а потім зрозуміли, що в купе зручніше вчотирьох їздити, і клавіші в нього великі були, не поміщалися ніде (сміється). І отак учотирьох ми граємо досі, і, скажу тобі, то – оптимальний варіант: знаємо мухи кожного, хто на що хворіє, хто що любить.

«Що ми тільки в школі не грали…»

А яку музику зазвичай слухаєте?

Ми всі різну слухаємо: Ростик – здебільшого класичний рок, блюз, Сергій взагалі музику не слухає, Руслан слухає усе, що йому на плеєр скинуть, я, зазвичай, люблю якусь таку експериментальну музику, аби щось із неї й собі черпати. Хоча, в мене воно часто від настрою залежить.

Пригадуєш, коли ти вперше взявся за музику?

Я ходив у школу мистецтв. Щоправда, не на музику, а на малювання, мені музика трохи заважка, мабуть, тоді була, а на піаніно грати не подобалося. Але добре, що хоч з тим піаніно вивчив грамоту.

А гітара коли з’явилася?

На гітарі сам навчився грати, десь так у класі 7-8, коли вже всі «підсіли» на нормальну музику, як ми вважали, – на рок-н-рол.

Було таке, що з хлопцями в школі створювали групи, які грали якийсь важкий метал?

Йой, що ми тільки в школі не грали: і метал, і дез-метал, та страшну музику робили (сміється). Але поступово навчилися її фільтрувати, вдосконалювалися. Думаю, що багато хто проходив через дез-метал. Я досі люблю щось таке послухати.

Але ж вже не граєш…

Нас часом з «колорадосами» тягне на таке, то ми самі для себе любимо пожестячити. Може колись воно вилізе десь.

На барабани як підсів?

А мене класна керівничка віддала на барабани: вона спершу сина свого віддала, а мене вже за компанію. Але так вийшло, що я більше якось до них потягнувся і досі граю.


Пішли із сестрою в поле, накидали кілька акордів, і у ту ж ніч записали пісню

Як у тебе взагалі відбувається оцей процес написання музики?

Як коли: часом буває, що береш в руки інструмент побавитися, раз-два і щось написалося. А часом під якимись враженнями. Я тому вкотре переконуюся, що час і гроші варто вкладати у подорожі: з кимось познайомився, когось послухав, почув нові інструменти, щось вхопив для себе. Згодом це все синтезуєш і видаєш свою штуку. Часто до мене долучаються мої друзі із Echo Gardens Рома і Наталя. Бо буває так, що можеш сам зробити якийсь продукт, а часом розумієш, що ось тут треба скрипочку, там треба якусь трубу, там ще щось, тож прошу їх, щоб допомогли.

Часто з друзями перекидаємося ідеями, обираємо найкращу і пишемо. Це така доросла забавка. Тернопільська група «Алоізій Карамболь» теж якось попросила мене допомогти, то два треки з ним записали. Часто виходить круто.

Звісно, судити за лайками Вконтакті чи Facebook важко, але часом на радіо крутять, тому, мабуть, то вже і є якийсь показник.

Часто так збираєтеся і пишете?

Коли є час в мене, у власника студії, на якій ми пишемося, то за можливості одразу збираємося. Сідаємо на цілу ніч з канапками та чаєм і пишемося. Там класно: навколо нічого і нікого немає, поле, тихо… Найкраще там влітку: ми виносимо на вулицю всі інструменти і так просто неба граємо. Усі в шортах, в капцях, хтось пішов яблук нарвав, дівчата квіти збирають, фотографуються, – отак увесь день і тиняємося, повний чіл-аут (сміється). Взимку, можливо, в Карпати поїдемо, головне – компанія класна, з такими замашками хіпівськими. Пригадую, як із сестрою пішли в поле, накидали кілька акордів, потім у ту ж ніч записали пісню.

Вона у тебе теж музикантка?

Так, як виявилося. Це моя двоюрідна сестра із Ростова, яка влітку приїхала погостювати до Тернополя. Спершу сиділа слухала нас, а потім виявилося, що вона і голос має, і записатися може, і слова напише. От із нашого спільного треку й почалася Omodada. Зараз матеріалу трохи назбирується, можливо, буде якийсь реліз і далі будемо думати, що з ним робити.

Із сестрою ми круто в Голландію їздили. На другий день у мене закінчилися усі гроші, думаю, що ж робити? Але наступного дня дзвонить мені тітка, яка, як виявилося, хотіла повернути мені якісь гроші, що їй колись моя мама позичала. Ті гроші закінчилися на третій день. Трохи позичив у сестри, а потім на e-mail приходить повідомлення від німецьких менеджерів: нам нарахували зарплату. Круто тоді погуляли (хихикає). Амстердам – неймовірне місто, певно, найгарніше із тих, де я був: оті маленькі будиночки, канали.

А ще, ми часто, коли гуляли містом із сестрою, приєднувалися до російськомовних екскурсійних груп, між собою говорили, як вміли, англійською, та й слухали, бо де б ми брали собі екскурсовода, – дорого. А ночували в чувака, з яким моя сестра сконтактувалася через інтернет, вони якось бачилися в Індії. Зустрів нас, поселив. А після Голландії вона поїхала ще в Іспанію, а я повернувся до Німеччини, до Los Colorados.

Чому вирішив псевдоніми собі придумувати? Знаю, що маєш Poe і Omodada.

А біс його знає, – всі придумують, і я придумую (сміється). Ну от останній – Omodada – я його побачив десь на 3 курсі на дошці, в мене досі на телефоні збережена ця назва, бо я її одразу записав. А потім виявилося, що це написали хлопці із Нігерії, і по-їхньому це означає – «добра дитина». Така якась файна назва, хіба нє? Раніше був Poe, але таке вже є, тому вирішив все замінити на Omodada, бо такого ще немає.


Німці не хотіли їхати з Тернополя

Ану розкажи, як ви так з «колорадосами» до Німеччини потрапили?

А то німці вирішили, що їм на Євро-2012 потрібно якусь команду, яка б демонструвала культуру України та Польщі. А так як офіційним гімном чемпіонату стала пісня чорношкірої Океани, невідомо яким чином приплетеної до України та Польщі, то центральний німецький канал ZDF захотів зробити альтернативу й знайшли в інтернеті нас. Вони запропонували таку річ, ми, звісно, погодилися, мовляв, «та, чуваки, ми тільки за». І от позаминулого літа зняли під Києвом відеоролик з велетенським бюджетом, вони (знімальна група каналу, – «24») ще відзняли Київ і Варшаву. І от ми з тим роликом мали стати обличчям Євро на цьому каналі, щоправда, вони там потім ще щось доміксували, понакручували, в результаті – ніхто до кінця й не зрозумів, що там сталося, бо кадри із Варшави і Києва так і не увійшли до ролика, хоч на них витратили купу грошей.

А в Тернополі і області вас знімали теж для тієї презентації?

Не зовсім, то вже просто від цього каналу приїжджала знімальна група, робила про нас ролик, хоча знімали вони сюжет про стан стадіонів в Україні, а позаяк вони про нас знали, то заїхали ще й до Тернополя. Ми їх тоді відвезли в село, напоїли самогонкою, на човнах по тернопільському ставі каталися, вони потім не хотіли від нас їхати, – доволі класний був сюжет, я навіть згодом від німців чув, що круто зробили і всім дуже сподобалося. Тому то був доволі гарний розголос про Тернопіль, до речі, не тільки в Німеччині, бо транслювали ролик ще й на Австрію та Швейцарію.

Самі коли вже поїхали до Німеччини?

Минулої зими ми поїхали на 2 місяці писати альбом. Ходили там навіть до німецької школи. А наступного разу поїхали ще через рік, у травні, десь на 5 місяців, і вже безпосередньо давати концерти. А я, натомість, за той проміжок встиг завершити інститут, попідтягував усі хвости, от нещодавно диплом забрав.

Концерти давали по всій Німеччині. На півдні класно – Альпи… Круто у Баварії: там такі порції пива велетенські!

А, ще в Люксембург на радіо заїжджали. Оселилися ми в Берліні – дуже таке насичене місто, там купа тусовок різних, не сумно:)

Трапилося одна дивна історія зі мною у Берліні. Якось вийшов я собі в обідню перерву в парк: думаю, маю годину, то хоч пройдуся. Зліва-справа – кущі, а з тих кущів хлопчики виходять темненькі, махають руками мені, кажуть «C’mon». І вилазить їх все більше і більше з тих кущів, як в кіні. Думаю, все, кінець мені: людей немає взагалі, заліз певно в якийсь «гарлем» їхній. Я тоді пришвидшив ходу і бачу – бабця якась йде, то я одразу за нею, – зробив вигляд, що її вигулюю, то й так вийшов звідти. Але й справді перелякався. Потім мені вже розповіли, що це вони там наркотики продають і борються за клієнтів, а я в ту обідню перерву, очевидно, був єдиний потенційний клієнт.

Часто ще з таким в Німеччині стикався?

Бувало, що підбігають до тебе і кажуть «Купі гашиш, купі! Ні пажелєіш! Панюхай, какой вкусний», всякі такі приколи були (сміється). Там в Берліні взагалі все так панково: гнилі велосипеди валяються, всюди графіті. Кажуть, що Берлін – то не Німеччина. Правильно кажуть. Але для таких, хто любить пригоди, клубне життя і хоче зникнути з п’ятниці до понеділка – це те, що треба. Тай й то ж – найдешевша столиця Європи.

Залишилися звідти якісь гарні знайомства?

О, так, я дуже з багатьма людьми класними познайомився. Зокрема, з вуличними музикантами, які виступали по всьому Берліні. Часто з ними катався: в метро пам’ятаю грали. А що заробили – на те купили їжу, пиво. В них вдома часто збиралися, також грали: тоді кілька разів поліцію викликали навіть, але все обійшлося.

А ще пригадую, як приїжджав до Берліну Сергій Жадан із «Собаками в Космосі»: вони винаймали квартиру і ми до них (з Los Colorados, – «24») в гості прийшли дивитися футбол. Наші (збірна України, – «24») тоді програвали, і ми з того горя почали горланити на весь голос з балкона українські пісні. І от після матчу виходимо з того дому, дивимося: дві поліцейські автівки під’їхали. Ми зробили вигляд, що нічого не знаємо і поспішаємо, то й так нам то все обійшлося. Врятували нас тоді буквально кілька хвилин.

А альбом де писали? І як тобі взагалі цей процес в Німеччині?

У Берліні. Нас там все вражало, бо ми не записували альбоми й тут, а то ще й інша країна, там взагалі весь «двіж» інший. Але згодом призвичаїлися, влилися в той процес. Я особисто для себе дуже багато досвіду отримав: як працює наш звукорежисер, як потрібно підходити до цієї справи.

В Україні ви потім заново альбом записували?

Нє, ми просто перевидали той німецький: додали кілька пісень, які записували тут, в Україні, ще рік-два тому. Фактично завдяки німцям з’явився й український альбом, бо не відомо, чи ми дійшли б до того запису, якби не було поїздки до Німеччини, та й гроші на це все потрібні. А той німецький альбом ми відробили шляхом грання на концертах.


До столиці не поїдемо, бо звикли жити у маленькому місті

Збираєтеся ще за кордоном давати концерти?

Мабуть, що так, січень-лютий, певно, бо німці ще щось хочуть від нас. Хоча ми й тут себе добре чуємо, але хочеться ще їхати до Європи, якось пробиватися, чомусь вчитися.

Якщо говорити про Україну, то залишатиметеся в Тернополі? Не було, наприклад, думки, перебратися до столиці?

Немає сенсу. Ми собі спокійно живемо в Тернополі, а коли потрібно дати якийсь концерт, то сідаємо в машину-потяг і їдемо.

Нє, не поїдемо жити до Києва, він нам не подобається: ми звикли жити у маленькому місті, де все спокійно, немає заторів.

В мене був прикрий досвід, коли я приїжджав до Києва й зранку не міг в метро сісти. Не одноразово, ще коли я грав у Echo Gardens, то із Ромою (гітарист гурту, – «24») по 5 разів пропускали метро, бо нас з тими інструментами просто виштовхували. Це – дико. Ми тоді брали таксі й добиралися туди, де нам було потрібно, таким способом. Ну й за кілька таких разів виробилася якась антипатія до того міста. Їжджу тепер туди здебільшого тому, що маю у Києві багато родичів, друзів, – заради спілкування і концертів там буваю.

Ти от згадував, як підтягував хвости в інституті і між поїздками до Німеччини його завершував. Тепер ти – дипломований економіст. Плануєш якось працювати ще й за професією?

Нє. Якщо чесно, то немає коли, бо більшість часу в мене йде на Los Colorados: їздимо, пишемося, виступаємо. Абсолютно немає часу, щоб працювати. Зрештою, у нас ніхто із учасників нічим іншим не займається. Група – це наш єдиний дохід. А коли в мене з’являється вільний час, то я пишу свою музику, і це приносить задоволення…


П.с: Гра Лесика на тонзі, на березі тернопільського ставу, – це фантастика, навіть незважаючи на холод.


Розмовляла Іра Вовк,
Телеканал новин «24»

Фото: Іра Вовк