Дар'я Коломієць – теле-, радіоведуча, DJ-ка, авторка додатку MusiCures та подкасту "Щоденник війни", представниця креативного та інформаційного фронту. Яким був її шлях до самореалізації, з якими викликами вона зіштовхнулася і звідки брати натхнення та мотивацію зараз розповідає Career Hub.
Детальніше про Career Hub: Кожен на своєму фронті – медійний проєкт про українців і для українців
Інтерв'ю з Дар'єю Коломієць у відеоформаті
Ти пам'ятаєш той момент, коли вирішила, що хочеш здобути професію телеведучої?
Я не знала наперед, що буду якось пов’язана з медіа. З дитинства я опинялася на сцені, співала в черкаському колективі "Калута", ми їздили у світовий тур, зокрема об'їздили Англію, а колись навіть виграли Чорноморські ігри. Я ніколи не була провідною вокалісткою, співала у третьому голосі. На сцені мені завжди було комфортно і тому, власне, я зрозуміла, що хочу пов'язати життя з артистичною діяльністю. Коли я обирала, куди мені вступати, я не знала, що можна керуватися навіть тим, що ти любиш або обожнюєш – тоді ніхто таких запитань не ставив.
Найбільшим моїм бажанням тоді, у 16 років, було приїхати у Київ і жити саме в Києві. Я подалася у чотири чи п'ять вишів, більшість з них були юридичні, тому що там не потрібно було складати математику, а напередодні мій однокласник Паша Драч сказав, що він вступатиме на звукорежисера. Я кажу: "О, прикольно! А що, а куди, а як?", і він сказав, що є Інститут кіно і телебачення. Тут я почала замислюватися, але якось соромилась самі собі зізнатися, що варто спробувати і теж податися.
І буквально за день до закриття подачі документів ми приїхали з мамою на метро "Дружби народів", знайшли цей Інститут, я подалась, але мала головну умову від сім'ї: я буду вчитися в Києві, якщо вступаю на бюджет, і тільки так. Доля вирішила найкраще: я нікуди не вступила і вступила тільки на диктора та телеведучого. Тоді я зрозуміла: "Вау! Виходить, що я на своєму місці. Доля сама підсвітила мені шлях".
Перед якими труднощами ти постала вже у Києві?
Треба було забути про комфорт, бо я перший рік жила на старій Дарниці, на вулиці російській: купа людей в кімнаті, гуртожиток із пліснявою, без штор. Це була насправді жесть, але мені настільки подобалося навчання, що я майже 24/7 знаходилася в стінах університету. На другому курсі потрібно було шукати практику на телебаченні і я сильно не хотіла їхати в Черкаси на регіональні канали, принципово хотіла знайти щось тут, у Києві. Ситуація: метро "Дружби народів", зима, холод, я, таксофон. Стою з карточкою до таксофона і телефоную на всі телеканали, які знайшла, сидячи за комп’ютером в "Укртелекомі" і які занотувала на папірець. Всі вони починалися на "044".
Даша Коломієць про власну кар'єру / Фото з інстаграму діджейки
Звичайно ж, я потрапляла на робота, який просив натискати кнопки і постійно перенаправляв мене кудись. Тобто у 99,9 % я ні до кого не додзвонювалась. Картка на дзвінок для таксофона закінчувалася і я йшла купувати нову. І тут, в якийсь момент, я таки дотелефонувалася до телеканалу "М1", говорячи до них дикторським голосом телевізійника, бо думала, що тільки так можна і треба. Почула відповідь: "Ми не беремо практикантів". Потім дві спроби ще на два канали – відповідь аналогічна.
Я розплакалася і набрала ще раз "М1" і мені пощастило, бо в редакційну кімнату зайшла інша дівчинка шеф-редактор і сказала: "Добре, але ж у нас ранкове шоу і потрібно приїхати о 6 ранку, навчати не будемо, але приїжджайте". Я прибула раніше, ніж потрібно і одразу потрапила на зйомки ефірного шоу, завдяки тим моментам я люблю саме живі етери. Моя задача була приймати дзвінки і виводити їх далі. Потім я почала розшифровувати відео інших журналістів, це коли 10-годинне інтерв'ю треба було розшифрувати у текст. А потім ще одна коліжанка попросила мене з'їздити і самостійно відзняти сюжет – от там то я і навчилася тому, що вмію сьогодні.
Далі моя практика закінчилася і мені запропонували роботу. Це був другий курс університету, коли не можна пропускати заняття, але о 5 ранку я мала встати і поїхати на роботу. Всьому, чому я навчилась, я завдячую постійній практиці. Якщо є змога поєднувати навчання та роботу по професії, потрібно працювати. Адже робота по професії допоможе здобути безцінний досвід. За кадром я почала працювати вже у 18 років, у 19 – з'явилася на екрані. Це і був мій старт. Навіть коли я моментами не впевнена у собі, навіть коли чиєсь "так" – це ще трохи "ні", слід налаштовувати себе на те, що Всесвіт піклується про тебе і здаватися не можна.
Як так сталося, що ти змінила вектор діяльності і поринула у діджество?
В мене не було переломного моменту і я б не сказала, що я змінила вектор. Єдине, що змінилося – я більше ні на кого не працюю і дуже від того щаслива. Я сама веду всі свої проєкти, в мене є ФОП, я підприємиця, я сплачую податки. Головне – я почала розвиватися у тому, що я завжди любила. Музика йшла зі мною пліч-о-пліч усе моє життя, я ходила у музичну школу по класу фортепіано, а ще – я гіперчутлива і саме музика завжди на мене впливала, допомагала мені переживати увесь спектр людських емоцій.
Коломієць хотіла працювати на себе / Фото з інстаграму ведучої
Коли я пропрацювала на телебаченні вже 10 років у найрізноманітніших проєктах, то навчилася тому, чому хотіла, і мені стало тіснувато. Бо, як не крути, коли я веду якесь шоу, у ньому завжди є програма і межі, за які не можна вийти. Якщо, до прикладу, взяти один музичний телеканал, на якому я працювала до 2014 року, а у 2014 році, власне, почалася війна, я тоді вела ранкове шоу сама, і після розстрілів на Майдані, на ранок, я приїхала і сказала, що хочу почати з того, що відбулося, хочу розказати про своє ставлення до ситуації, на що продюсер каналу мені відповів: "Та ну, Дашо, в нас же розважальне шоу, давай ми не будемо про це говорити".
Це щось на кшталт "ми поза політикою", що зараз звучить смішно, бо жодне медіа сьогодні не може бути поза політикою, навіть якщо воно повністю розважальне. На цьому телеканалі ще й продовжували крутити російську музику, з чим я ніколи не погоджувалася і не погоджуюсь. Тут якраз в мене і стався конфлікт із собою, тому що я принципово вирішила про це сказати, навіть якщо це буде максимально "лагідно". Потім на телеканалі сталася криза і було скорочення. Це вже мене остаточно підштовхнуло до того, що варто розвиватися далі. Я почала займатися діджеїнгом, виступати.
Сьогодні, зараз, в контексті своєї діяльності і культурного рівня українців, хочу порадити нашій молоді перестати слухати російський реп, адже це прямо пропорційно тому, що ви дістали гроші з кишені і віддали гроші на зброю, яка знищує наші рідні міста.
Як знайти "своє" серед великої кількості "іншого", особливо зараз?
Щоб зрозуміти, що ваше, є класна техніка: пригадайте, у що в дитинстві ви любили грати. Я зробила саме так. В дитинстві, в Черкасах, на Тараскова 3, я разом зі своїми друзями заходили за подвір'я, де я віртуозно вела таку собі "Пісню року". Мені не подобалося грати з іншими дівчатами в "магазин", я хотіла на сцену. Потім ми з подружкою років у 12 записували одна одній касети, де ми коментували пісні, що, по суті – ретро версія сучасних подкастів, але я цього просто не знала. Коли я вже працювала журналісткою і ми їхали з колегами на записи якихось сюжетів я питала: "О, а можна я запишу диск в машину?". Я записувала і дивилася, як вони реагують на ці треки, мені було цікаво слухати їхні відгуки і це власне те саме, що я зараз роблю з додатком "Music cures".
Потім, аналізуючи все, що в своєму житті пережила, я розумію, що якщо розслабитися і подумати про те, що ми любимо насправді, то саме це і стане професією, яка приносить задоволення, кошти, радість і втілює місію. Ми щасливі, коли те, що ми робимо, потрібно людям, коли ми отримуємо фідбек за те, що ми робимо і саме таким чином починаємо відчувати свою цінність і, звичайно, коли в тому, що ми робимо, ми можемо бути максимально собою. На жаль, телебачення давало мені лише одну форму вираження.
Професія – це не про прибуток, а про серце. Те, що робиться від серця – обов’язково приносить прибуток. А ще – ніколи не здавайся і не "пасуй" перед труднощами – стукай і тобі відчинять. Зараз мені легко повертатися у минуле і аналізувати, тоді, в реальному часі, все було не так. Головне, що варто усвідомити – не треба боятися йти у некомфортне, ризикувати і пробувати нове. Але це працювало до війни і може не стосуватися нинішніх реалій, адже зараз, під час війни, люди думають лише про те, як вижити. Тут схеми важче. Я і сама не думала, що у 21 столітті, живучи у центрі Європи, буду отримувати сповіщення про сирени.
Розкажи про свій проєкт "Щоденник війни". Як світова спільнота сприймає всю ту правду, яку ти доносиш через цей подкаст?
Мені дуже подобається те, що робить мій подкаст "Щоденник війни" саме з іноземною аудиторією, тому що вони дійсно в шоці від цих історій, від них вони прокидаються. Руйнуються ілюзії аля "братські народи", що в нас все закінчилося, тому що в когось в сторіс побачили каву і весну, а не нальоти і бомби. Головна місія кожного українця сьогодні – нагадувати світу, що ми зараз тут переживаємо, чому не може бути миру без конкретно нашої перемоги, що ми є тим щитом, який захищає світ.
Цей "Щоденник" – холодний душ і нагадування іноземцям в дусі "hey, wake up!". Ми не маємо права дозволити їм звикнути до цієї війни. "Щоденник війни" їх "торкається", тому що це особисті історії, тут людина своєю інтонацією, диханням, емоціями чіпляє інших. Наприклад, мене й іноземних слухачів вразив щоденник дівчини Валерії, яка мешкала у Чехії, і коли все розпочалося, вона поїхала у Маріуполь рятувати маму, хоча це було дуже небезпечно. В кінці епізоду вона каже: "Ми з мамою обов’язково повернемося в Маріуполь і будемо там жити". Для іноземців ми – про незламність, віру, про бажання все відбудувати і продовжувати нести свою культуру.
Даша Коломієць підтримує Україну за кордоном / Фото з інстаграму діджейки
Як ти підтримуєш себе під час війни психологічно?
Потрібно знайти свою місію у цій війні. В кожного вона має бути своя, і не обов’язково зі зброєю. Хтось може відкривати бізнес і підтримувати нашу економіку, хтось може волонтерити, якщо людина це класно робить і вміє збирати навколо себе людей, команду тощо, хтось може готувати борщ для всіх сусідів, хтось – підтримувати психологічно. Я одразу взяла для себе інформаційний фронт і документування цієї війни. Я одразу перейшла в інстаграмі на англійську, аби транслювати все світу, бо українці і так все знають і бачать своїми очима.
Коли я почала збирати історії для новоспеченого подкасту, я емпатично кожну історію переживала і не могла цього винести. Але потім зрозуміла, що ці люди, їх історії і їх крутість мене лікують. Ніхто з них не казав, що не знають, що робити далі, ніхто з них не казав, що мотивацію втрачено. Коли дівчинка, одна з героїнь, з окупації, на візку, надихалася паралімпійцями, тренувалася на гумці і казала, що хоче бути готовою до Олімпіади і має сили в собі сказати "А я їм всім ще покажу", то як це може не надихати?