Аліна Паш зізналася, що їй складно говорити про це. Вона наважилася розповісти про те, що турбує, бо зрозуміла, що лише так зможе бути повноцінно відвертою з собою.

Читайте також Слава Богу, що він завмер, – Анна Саліванчук зізналась, що її ненароджений син міг бути хворим

Alina Pash про самогубство

"Частіше за все я писала подібне у свої щоденники. Там ще багато моторошних малюнків", – зазначила артистка, додавши, що намагається змусити себе розібратися у проблемі, проте не може довести терапію до кінця. І на це є різні причини.

Маю відчуття, наче я, мов маятник, що на етапі "у вас на радарі тріщина", червоні ліхтарики підморгують, а я чомусь тупо готуюсь до свого 26-го квітня, аби лупанути й замовкнути думками назавжди,
– поділилася Аліна.

"Суїцидальний мерзотний голос всередині, який каже: "Хай воно все горить яскраво, буде красиво і муки нерозуміння себе і всього навколо нарешті закінчаться, тож зроби це драматично!". Диктує найгірший сценарій і я чомусь його приймаю", – написала Паш.

Дівчина зізналася, що, коли пише це, мороз пробігає шкірою і вона задумується, невже й справді часом буває такою.

Alina Pash про самогубство / Фото з інстаграму співачки

Текст з фото Аліни Паш:

У моєму житті майже ніколи не було великих трагедій чи травм. Лише смерть двоюрідної сестри, коли мені було 12 років, яка в певний період життя замінила мені рідну. Більше чогось дуже негативного та складного я не пригадую. Дійшла до своєрідних висот і все чудово. Десь воно й насправді так: у мене пречудова сім'я, родина, яка завжди підтримувала й підтримує. Я здорова, активна, творю музику з найкращими людьми. Поруч є люди, які слухають, обожнюють і кажуть, що я роблю щось дуже особливе, не таке, як інші. Зараз в українських кінотеатрах транслюють фільм з моєю участю. Днями я презентувала кліп з крутим бельгійським музикантом. І ще багато різних деталей.

Але чомусь при всьому цьому я все одно почуваюся лахміттям, яке не може знайти своєї дії. Не покидає відчуття, що я не там і не з тими чи мене взагалі не має бути. Я не можу знайти розуміння у стосунках, обираючи якихось ментально скалічених чоловіків. Потім ми разом, наче 2 зомбі, вбиваємось.

І цей сценарій повторюється, що породжує у мені параною у всіх її найгірших джерелах.

Я не приймаю наркотики, добре сплю, харчуюся, займаюся фізичними вправами тощо. Я пропрацьовую це зі спеціалістами, практикую, читаю, але… Воно все одно повертається до мене знову і знову.

Я втомилася. Не розумію, з чого почати або як зупинити це коло. Хочеться ридати, кричати й чекати, поки прийдуть і заколишуть, аби не бути в реальності. Але я вірю, що, бувши відвертою з собою, можна виплутатися і я знайду свої ключі.

Врешті-решт ми всі бажаємо одного – вміти бути щасливим. Саме вміти. Я закликаю себе і тих, кому якось відгукується вище написане, не боятися говорити про свій біль, не тримати його в собі, звертатися за допомогою, бо це нормально! Не залишатися у цій ямі з дурних темних думок. Я не хочу, щоб мене зараз шкодували.

Найбільше за все я б хотіла, аби ті, хто читає це, просто почали помічати, коли нашим близьким та друзям погано. Підтримували та приділяли для них свій час, цінували час, відданий ними. Аби вміли зупинити сарказм у словах чи листуваннях, вміли пробачати, емпатувати, розуміли, що добро й милосердя – це круто, це благородність й хороші манери, не якесь далеке пройдене століття. Щоб не судили людей, не знецінювали, не писали злісні коментарі, щоб зігнати злість. Щоб дорослішали свідомо, вимикали телефон хоча б на годину в день, ходили гуляти в ліс чи біля річки.

Собі бажаю дійти до того моменту, де відчую себе в розумінні з собою. Щоб хоча б пів року змогти бути без припадків "самознищення". Видихаю. Пишу з літака Київ – Барселона. Нарешті офіційний відпочинок на 10 днів. Я тебе чекала майже 2 роки! Будуть море, музеї, друзі з Іспанії, Франції, Італії та Польщі. Буду менше тут. Буду більше там. І ти будь! Все вийде!