Ахтем Сеітаблаєв є не лише талановитим режисером, а й справжнім патріотом. Він любить рідну землю та сумує за нею. Неодноразово на сторінках у соціальних мережах та в інтерв'ю митець зазначав, що Крим – це Україна. Лише в 17 років Ахтем Шевкетович отримав нагоду побачити батьківщину свого народу, проте любов до неї завжди жила в його серці. Відверте інтерв'ю з митцем читайте у матеріалі 24 каналу.
Читайте також Акторська та режисерська професії – прекрасні, бо не мають меж: інтерв'ю з Ахтемом Сеітаблаєвим
Депортація батьків, дитинство та родинний сад
Розкажіть про своє дитинство. Які моменти запам'яталися найбільше?
Я є третьою дитиною в сім'ї. На час мого народження матеріальне становище родини вже було більш-менш нормальним. Пам'ятаю, як грали у хокей, футбол. В дитинстві було багато різних моментів. Загалом, я жив, як пересічна радянська дитина та є один епізод, який запам’ятався найбільше. Коли мені було трохи більше ніж 4 роки, я дуже хотів навчатися в школі. Вона якраз була розташована недалеко від будинку, де я мешкав із сім'єю.
Тоді був травень. Я знайшов вдома якийсь зошит і пішов до школи лише в майці. На той час у Середній Азії – вже досить спекотно, тому саме у такому одязі я гуляв на вулиці. Босоніж прийшов до школи із зошитом під пахвою, відкрив перші двері, де побачив вчительку. Вона зрозуміла, що дитина дуже хоче навчатися, якщо прийшла до школи у такому вигляді, посадила мене за парту і почала розпитувати хто я, яке в мене прізвище. Я на все відповідав, сказав, що тут навчається брат. Саме він знайшов мене в школі десь через півтори години. Цей випадок ще довго пригадували брат та вся сім'я, оскільки далі навчання було не таким оптимістичним.
Родини вашої матері та батька були депортованими у 1944 році. Ви неодноразово згадували про цей період в інтерв'ю, зазначали, що розповіді про депортацію пам'ятаєте ще зі школи. Пригадаєте той день, коли вперше дізналися, що таке депортація та як вона змінила життя Ваших рідних?
Мої батьки були депортовані в дитинстві. Мамі на той час було 6 років, татові – 3. Не пам'ятаю перший день, коли дізнався про депортацію, але добре пам'ятаю день, коли вчитель історії розповідав про визволення Криму під час Другої світової війни. Він зазначав, що воно відбулося би без меншої крові, якщо б не зрада кримських татар.
Після цього вийшов доволі великий скандал, тому що майже все місто, в якому ми мешкали, складалося з депортованих кримських татар, німців, далекосхідних корейців, росіян, українців, євреїв, вірмен та інших народів. Ми не погодилися з вчителем. Обидва мої дідусі воювали і з війни повернулися героями. Вони не знали, що в той час, як вони захищають Радянський Союз, він руйнує їхні домівки та знищує близьких.
Ахтем Сеітаблаєв в дитинстві / Facebook / @Ахтем Сеітаблаєв
Зможете пригадати, яка сімейна історія з того періоду вразила Вас найбільше?
Батько мого тата довго шукав свою родину, бо не знав, куди її депортували. І ось, знайшовши рідних, він побачив, що його діти живуть в землянці. Тоді навіть якщо була можливість побудувати будинок, то не було на це дозволу. Прийшовши з фронту, дідусь пішов до місцевого начальства і сказав: "Якщо не дозволяєте побудувати дім, то хоча б землю дайте, щоб можна було щось посадити і годувати дітей". А йому сказали: "Ось там, неподалік від того місця, де ваша землянка, є болото. Скільки з того місця зможеш зробити землі, стільки буде твоєї". І він зробив.
Це територія приблизно 80 чи 100 метрів на 40 метрів. Власноруч дідусь навозив туди землі і посадив великий сад. Коли я народився, там вже було все. Задля внуків дідусь створив справжній рай. Родина у нас велика. У мого тата ще є одна сестра і чотири брати. Наприклад, урожаю було стільки, що його вистачало всім до наступного року. А на той час брати мого тата вже були одружені і в кожного було, напевно, по двоє дітей.
Пам'ятаю, в ті роки, коли батько почав працювати, вже можна було відкривати кооперативи. Він був будівельником з великим досвідом і заснував своє будівельне підприємство. Незважаючи на це, коли приїжджав з роботи, йшов на город і щось там робив. Потім я запитав в нього: "Навіщо стільки часу витрачати, стільки праці?". А він сказав: "Це для того, щоб ніколи і ні від кого не залежати".
Ваше життя після переїзду з Узбекистану до Криму змінилось?
Докорінно. У Криму нас ніхто не чекав. Ми почали повертатися, бо Радянська влада вже не могла стримати, сама розпадалась. До нас ставилися якщо не вороже, то насторожено. Хоча були й ті, хто щиро, з розумінням і теплом ставився до нашого повернення.
А які найбільші труднощі виникали після повернення?
Одні з найбільших – стосунки між людьми. Раніше кримські татари розглядалися як непорозуміння. Багато людей не розуміли, чому ми повертаємося в Крим, ми ж з Монголії… Це дрімуча неосвіченість. Люди, які, зазвичай, не можуть пригадати, як звали Пушкіна, з серйозним обличчям розмірковують про походження і коріння народів. Не можна забувати, що було багато чого пов'язаного з історичним правом нашого народу повернутися на батьківщину. І ще один складний момент – стосунки з владою.
Ви не раз зауважували, що у повсякденному житті розмовляєте трьома мовами: українською, російською і кримськотатарською. У стрічках, де Ви були в акторському складі, також можна було почути ці три мови. Чи не задумувалися над тим, щоб зняти фільм повністю на кримськотатарській?
Так, чому б ні. При цьому не варто забувати, що історія, зміст мають бути зрозумілими та цікавими.
"Хайтарма": ретроспектива у кіно?
У кінострічці "Хайтарма" Ви відобразили події депортації. Відомо, що фільм побудований на документальних фактах. Розкажіть, як відбувався процес їхнього пошуку?
Пошук документальних фактів переважно здійснювався історичними консультантами. Недарма кажуть в нашому народі, що кожен кримський татарин чи кримська татарка – це не дипломований історик. Декілька сторіч і кожен представник народу в той чи інший час повинен був доводити, хто він і чому має право існувати. А для цього потрібно дуже добре знати історію.
Спогади про депортацію дуже трагічні. Вона назавжди закарбувалася в пам'яті кожного кримського татарина. Ще коли ми були дітьми, нам вже багато чого розповідали. Як я вже казав, мій батько під час депортації був дуже маленьким. Він мало що пам'ятає. А ось мама часто ділиться спогадами і деякі з них я втілив у стрічці "Хайтарма". Зокрема, у фільмі є момент, коли у переповненому вагоні дітей піднімають, щоб вони могли дихати. Так само на руки піднімали мою маму, щоб вона могла подихати і вижити.
Читайте також У фільмах можу поговорити з глядачем про те, що мене турбує: інтерв'ю з Ахтемом Сеітаблаєвим
А що найбільше запам'яталося за час створення стрічки?
Насамперед, запам'яталося бажання людей допомогти. Вони приїжджали на знімальний майданчик з різних куточків Криму. Ніколи не зможу про них сказати, що були масовкою, тому що це були справжні артисти масових сцен. І вони добре знали, що грають на майданчику. Пізніше деякі з акторів казали мені, що це гіркі ліки, які допомагають вилікуватися від болю й розпачу, подивитися в очі страху, з яким жив і спав багато років.
Ні для кого не секрет, що у "Хайтармі" саме Ви взяли на себе відповідальність виконати головну роль. Ви сповна пережили кожну фразу та вразили щирістю в кадрі. Який момент на знімальному майданчику виявився найважчим?
Був майже тиждень, коли в кадрі було від 500 до 1500 людей. Це великий колектив, у якому цікаво спостерігати за кожним із акторів. Напевно, це так і залишиться одним із найважчих спогадів. Складно відчувати усю ту синергію болю і розпачу. Складалося враження, що знімаю не кіно, а документальну стрічку.
Кадр з фільму "Хайтарма" / Фото з відкритих джерел
Окупація Криму: минуле і сьогодення
Повернемось до подій 26 лютого 2014 року: у Сімферополі відбувся проукраїнський мітинг, після якого російські спецсили захопили будівлю парламенту. Яким цей день був для Вас?
26 лютого я прокинувся досить рано. Тоді я мешкав у центрі, навпроти будівлі Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Десь о 9 годині вийшов в магазин, хотів купити щось на сніданок. Тоді на вулиці почувався якось дивно. Зупинився, роздивився навколо і зрозумів, що в центрі міста, на площі Леніна, проїжджій частині центральної вулиці я сам. Навкруги нікого не було. Здавалося, таке буває лише у фільмах або уві сні.
За декілька десятків метрів побачив міліціонерський кашкет. Відправився туди і в розмові з правоохоронцем дійсно стало страшно. Коли я запитав: "Що відбувається?", у відповідь почув: "Скоро дізнаєшся, що відбувається". І у цих словах найголовнішою була тональність. Той момент запам’ятався тим, що повітря ніби стояло навколо тебе, відчуттям безпорадності, страху, безсилля, нерозуміння, що робити, як діяти.
Що в той час переживали кримські татари?
Кримські татари досі дуже емоційно переживають окупацію Криму. І саме це дратує окупаційну владу. Якщо поведінка і громадянська позиція кримських татар не є голосною, то дуже виразною. І саме це руйнує той міф окупаційної влади, що кримські татари радіють возз'єднанню з Росією, і вони потрапляють під її каральну систему.
Після окупації Криму було багато думок про те, що вона стала наслідком бездіяльності Києва. Яких дій від уряду столиці очікувало населення Криму і, зокрема, кримські татари у 2014 році?
Здебільшого, саме бездіяльність Києва до 2014 року і призвела до того, що окупація Криму стала можливою. Тому що Крим, принаймні, як я пам'ятаю з 1989 по 2014 рік, на жаль, можна було назвати Україною лише з юридичної точки зору. Влада майже нічого не робила для того, щоб мешканці Криму відчували себе політичними українцями, враховуючи те, що абсолютна більшість кримчан, це ті, хто приїхали вже після депортації кримських татар. У Криму панували співробітники НКВД, КДБ, партійних органів, які й стали "хедлайнерами" приходу окупаційної влади.
Мова та культура – одні із найважливіших чинників у формуванні незалежної, міцної держави. На Вашу думку, чому влада незалежної України не створювала культурну стратегію для того, щоб показати населенню Криму, що вони є значною частиною української держави?
Мова і культура – це одні з фундаментальних інструментаріїв ідентифікації. Саме культура є найбільш потужним і дієвим інструментарієм для того, щоб людина розуміла, хто вона, де вона, яке небо над нею, які її мова та цінності. Тому, одна гривня, яка не вкладається в культуру, потім завдає збитків, які важко порахувати. Як порахуєш людське життя?
І навпаки, вкладена в культуру копійчина, потім приносить набагато більші у фінансах та співіснуванні людей, цілісності держави, її розвитку дивіденди. Це інструментарій саме для того, щоб людина мала широкий погляд на світ. Це може запобігти диктатурі, окупації, внутрішньому розбрату тощо.
Кримські татари зазнали багато утисків, піддавалися депортації, тепер – окупація Криму. Це терплячий народ, це справжні патріоти. На Вашу думку, чи є ще якісь риси характеру кримських татар, які відрізняють їх від інших народів?
Можливо, на це питання краще відповіла б людина, яка не є кримським татарином. З одного боку, всі ті риси, які притаманні іншим народам, я бачу і у своєму народові. Важко сказати, чим ми відрізняємось.
Ще однією фундаментальною роботою у Вашій творчості є стрічка "Додому". Це історія, яка проймає до мурах кожного, хто її перегляне. Що у знімальному процесі було найважчим?
Стрічка "Додому" – це дійсно одна з тих, які я можу назвати для себе важливими. У ній я зіграв одну з головних ролей. Спершу, мені запропонували іншу роль, проте потім я попросив спробувати себе в ролі Мустафи, у якій згодом глядачі й побачили мене на екранах. Для мене, як для актора, в той час важкими були три сцени. Перша – це в морзі, коли мій персонаж стоїть поруч з тілом загиблого старшого сина і оглядає його. Це перша зустріч після їхнього розставання. Також важкою була сцена в морі. Вона була складна тим, що було дуже холодно. Надзвичайно чуттєвою була остання сцена, де мій персонаж вмирає від серцевого нападу, а його син, розуміючи, що він залишився один, починає плакати. Мій партнер Ремзі Білялов є професійним актором і зробив це дуже щиро та емоційно. Плакав не я один, а й вся знімальна група. Знаю, що йому це вдалося не просто.
Кадр з фільму "Додому" / Фото з відкритих джерел
Ви активно розвиваєте український кінематограф. У Вашій творчості є стрічки про кримськотатарський народ, що може стати чудовим підґрунтям для створення кримськотатарського кінематографу. Можливо, зовсім скоро це буде не об'єднання, а два великі розділи в історії світового кіно, які активно взаємодіятимуть між собою. На Вашу думку, чим кримськотатарський кінематограф може відрізнятися від українського та чи може він сприяти створенню автономії кримських татар в Україні?
Кримськотатарський кінематограф вже зробив свої перші кроки, хоча про сталий розвиток говорити ще зарано. Безперечно, він є часткою українського зі своїми притаманними рисами: мелодикою мови, побудови взаємовідносин. Багато в чому український і кримськотатарський кінематографи схожі. В обох присутня поетична складова. Хто б що не казав про українське поетичне кіно, але це одна з тих рис, яка відрізняє його від інших. Звичайно, за замовчуванням кажемо про гарні приклади стрічок в цьому сенсі.
Нам історично, ментально, і по-людськи багато чим є поділитися одним з одним. Маю на увазі, що при перших кроках у своєму розвитку ці кінематографи мають один одного доповнити. Якщо казати про інструментарій, то кіно – це частка культури. Кримські татари точно знають, що мають право повернутися на свою батьківщину і зрештою отримати статус національно-територіальної автономії кримських татар у складі України.
Кіно може побудувати громадську думку, почуття, підтримку серед переважної більшості народу України. Це стало б запобіжником майбутнім спробам окупувати Крим, була б поновлена історична справедливість і тоді будь-яка влада не змогла б вдавати, що це питання не на часі.
Ахтем Сеітаблаєв на знімальному майданчику / Facebook / @Ахтем Сеітаблаєв
