У час війни змінюється все – гламурні світські заходи відходять на другий план, а зірки переодягаються у буденний одяг та з відкритим серцем виходять до прихильників, аби їх підтримати у складний час. Хтось взяв зброю до рук, хтось – лікує музикою, а хтось – стає ініціатором нових проєктів, які надихають та підбадьорюють усіх, хто цього потребує.

Читайте також Співачка ROXOLANA допомагатиме дітям здійснювати мрії: Важко уявити, скільки пройшли через війну

З ROXOLANA (справжнє ім'я – Роксолана Сирота) ми запланували інтерв'ю, як би це не було іронічно, на 24 лютого. Так, саме у день початку повномасштабної війни Росії з Україною. З першими вибухами та сиренами в країні ми скасували розмову, і через 2 місяці до неї повернулись. З того часу змінилось все, і ми теж. Розмови про Нацвідбір Євробачення, які вирували в мережі наприкінці лютого, стали мізерними у порівнянні з тим, що зараз справді важливо у час війни. Проте ROXOLANA переконана – нам важлива будь-яка перемога, і якщо представник України зможе привезти її додому – це буде ще одна винагорода для усіх українців.

Почнімо з того, що наше інтерв'ю було заплановане на 24 лютого. За збігом обставин, саме тоді почалось повномасштабне вторгнення Росії. Розкажіть, будь ласка, як вас застала тоді війна?

У той день ми повинні були виступати у Львові на заході, і якраз 23 лютого в нас був нічний потяг до Львова. Ми на нього сіли й про те, що почалась війна, дізнались вже не в Києві, а під'їжджаючи до Львова.

О котрій це було годині?

О 5-ій.

Якраз тоді, коли все почалось.

Так. Я їхала з сестрою в купе, а вона за день до того мала погане передчуття, казала, що дуже переживає. Вона прокинулася тоді вранці, десь о 4 годині, одразу відкрила новини, розбудила мене і сказала, що почалась війна.

У вас на 24 лютого було точно заплановано кілька інтерв'ю, окрім нашого. Як у вас взагалі пройшов той день? Ви приїхали, скасували усі плани?

Так, само собою. Тобто ми розуміли, що воно само автоматично скасовується. Чесно, мені важко згадати, тому що з того моменту дні перестали ділитися. Для мене це все як одна така маса. Я думаю, що в мене тепер немає ніякого розподілу на дні. Ми приїхали у Львів з командою і розуміли, що половина назад повертатись не буде. І ми почали думати, як це все організовувати, де жити, де їх селити. Тобто, у нас виникло якесь таке одразу відчуття, що це все не пройде швидко.


Як застала ROXOLANA війна в Україні / Фото Анастасії Зазуляк, 24 канал

У нас ще так сталося, що у наступні дні, 24 – 25 лютого, був запланований реліз з Дімою Монатіком. Тому ми ще займалися тим, як це зупинити, тому що все вже було завантажено на платформи. І зрозуміло, що тоді це було дуже недоречно.

Ви планували, можливо, виїжджати за кордон?

Не планувала, і це було остаточне рішення з першого дня. Не знаю, можливо, тому що в мене залишилась сім'я в Києві, я спілкуюся з ними. І для мене особисто Львів – це супербезпечне місто, незважаючи на те, що тут багато сирен, що тут були ракетні удари, але мені однаково внутрішньо максимально безпечно. Мені навіть не хочеться виїжджати, тому що я зараз спілкуюсь з багатьма знайомими – вони дуже важко переживають відстань, дуже велика туга.

Як ви справляєтесь з емоціями під час війни?

Я спостерігала, як інші люди це переживають, і в мене це нагадує якусь пряму, а не дугу з великими перепадами настрою. Все одно я себе якось намагаюсь контролювати, і, знаєте, оскільки я не була свідком вибухів у Києві, мені важко це усвідомити. І навіть ці всі картинки, фотографії з Бучі, Ірпеня… Знаєте, я думаю, що це феномен соціальних мереж, коли ми дивимося жахливі фотографії, і все здається якимсь нереальним. Це дуже важко усвідомити, і тому, напевно, в мене був більш стабільний настрій протягом війни.

Ну, в перший день напруга, певно, була як у всіх?

100 відсотків. Бувають моменти, коли мене, звичайно, накриває. Але, якщо бути відвертою, мене більше на емоції пробивають заяви, наприклад, російської сторони, їхніх представників, всі ці фейки. У мене це викликає страшну агресію. Звісно, я це ніде не публікую, але найбільше злюсь на їхніх державних представників і на блогерів, які це транслюють.

Нещодавно ви розповідали, що приймаєте вдома переселенців?

Так, у нас досі живуть люди.

А з яких регіонів?

У нас от нещодавно, десь кілька днів тому виїхала сім’я з окупованої Катюжанки – це село під Києвом, під Вишгородом. Вони були в окупації. Також приїжджали люди з Києва.


В один час у ROXOLANA жило 27 переселенців / Фото Анастасії Зазуляк, 24 канал

Довго затримувались у вас, чи так, тимчасово?

По-різному. Були такі, що на два дні – переночували і їхали далі, були такі, що місяць в нас жили.

А як вони знали, до кого звертатися – у вас десь оголошували в мережі, чи знайомі розповідали?

Так, це все "знайомі знайомих і ще знайомих". Багато писали: "Ми шукаємо житло", і ми зрозуміли, що у нас є можливість їх прийняти. Ми якось рахували, що на момент піку у мене жило 27 людей, якщо не помиляюсь.

У вашому будинку?

Так, нас разом було 27.

Це справляє враження. В контексті благодійності розкажіть про вашу ініціативу "Врятуй мою мрію". Чому насамперед для дітей ви вирішили робити платформу, а не для матерів, для літніх людей, а саме фокус на них?

В першу чергу, тому що це мої особисті, відчуття і переживання. Але була ситуація, яка до цього привела – коли до нас приїхала от ця сім'я з Катюжанки. Тоді у нас була повністю порожня кімната, і ми занесли двом хлопчикам письмовий стіл, щоб вони могли робити уроки. Одному з них було 7 років, раніше він займався музикою. І той подумав, що це йому фортепіано заносять. Він був настільки радий: "Боже, ви принесли мій улюблений інструмент". Але ми принесли не його…

Це було велике розчарування, і якось ми зустрілися з командою і почали про це розмовляти. Ми зрозуміли, що дуже багато діток опинилось в таких ситуаціях. Їхні батьки, коли виїжджали, звісно, не брали творчі інструменти дітей. Але для них – це як медитація. Зрозуміло, що коли батьки тут, то "копійка до копійки" все рахується, і ніхто не буде дітям купувати ніякі предмети творчості. От ми й подумали, що можемо допомогти, бути таким містком між цими дітьми та людьми, в яких є ці інструменти, вони ними не користуються, і так спробувати реалізувати мрії діток.


Роксолану найбільше "тригерять" фото з дітьми, які страждають / Фото 24 каналу

Це все якісь мої особисті сентименти. Від початку війни я виставила собі металеві ґрати в емоційному плані, і до сьогодні не дозволяла собі розслаблятись. Звичайно, всі ці події я катастрофічно сприймаю, але в мене це ніколи не викликало сліз. Але коли я бачу кадри дітей – це моя суперслабка точка, мене це дуже розчулює, і я не можу нормально адаптуватись, адекватно сприймати взагалі ситуацію, це дійсно дуже "тригерить" мене.

Скільки заявок дітей опрацювали зараз?

Онлайн у нас приблизно 30 заявок, ми їх вже опрацювали. Тобто обдзвонили батьків і вже приступаємо до їхньої реалізації. Але в нас є ще скриньки – у Львові дуже багато листів. А от зі скриньок, яких у Львові 12, ми вийняли 40 листів.

А яку найцікавішу дитячу мрію ви побачили серед заявок?

В основному всі просять дрібні речі, типу альбом для малювання або пластилін, але є дійсно дітки, які спеціалізовано просять інструменти, які навіть нам трішки важко знайти. До прикладу, віолончель, яка для маленьких дітей – не у швидкому доступі. Але є дуже багато смішних листів, особливо зі зверненнями до Зеленського, які просять у нього перемоги та миру. Також пишуть, що хочуть побачитись з Надею Дорофєєвою.


ROXOLANA та Позитив здійснили мрію дівчинки / Фото 24 каналу

До війни ви планували реліз пісні з Монатіком. “Інь і янь”. Яка доля пісні зараз?

Я дуже сподіваюсь, що вона вийде, тому що це прекрасна пісня – вона українською мовою, і вона дійсно дуже-дуже-дуже красива. Родзинка цієї пісні в тому, що вона є саундтреком до українського фільму і, відповідно, наша пісня і її реліз залежить від того, коли приймуть рішення випустити фільм.

А від кого пішла пропозиція "заколабитись"? Адже Монатік рідко з ким співпрацює та створює спільні хіти.

Історія нашого знайомства почалась дуже давно, ще до "Голосу країни". Була якась програма, завдяки якій я потрапила до його студії. Там ми і познайомились. Про це мені навіть Діма потім нагадував. Потім через кілька місяців я потрапила на "Голос країни", і ми там перетиналися. І потім так ставалось, як "25 кадр" – ми не друзі, не спілкуємось, але завжди десь бачились. Згодом я зарелізила пісні "Очима", "Франко" і "Говори", і помітила, що на мене підписалась Ірина Монатік. І потім я анонсувала в сторіз мій новий реліз і написала фразу: "Мріяти не шкідливо, мріяти так важливо". І думаю – позначу Діму, бо це ж його фраза, а потім така – та ні, він на мене не підписаний, вже купу разів його відмічала, він не дивиться. Але коли публікувала, думаю: "Ай, все одно відмічу". І я побачила, що він одразу прочитав і написав мені повідомлення, типу: "В мене давно вже є ідея, але немає часу до неї добратися, як ти дивишся на зустріч?"

І от він запросив мене до себе на студію, розказав, що в нього є одна пісня, яку він бачив спочатку виключно жіночою. Але потім Дімі запропонували зробити OST (саундтрек) до фільму, і він згадав про цю пісню, подумав, що вона може бути дуетною. Діма мене запросив, щоб ми програли її на фортепіано, і ось, так все сталось.

Після плідної співпраці не думаєте стати частиною продюсерського центру Монатіка і укласти з ним контракт?

Не знаю, якщо чесно, важко так сказати, тому що навіть в інтерв'ю Катерині Осадчій він розповідав, що не дуже хоче саме продюсувати людей. Він хоче підтримувати артистів дуетами. Я так розумію, що це – цей випадок.

А ви не маєте продюсера?

Ні, не маю.

І не думаєте з кимось співпрацювати?

Напевно, що ні.

Ви хочете мати більшу творчу свободу?

Так. Ви знаєте, тому що спочатку, коли ми тільки починали нашу діяльність, ми підписали договір дистриб'юторства з Mamamusic. У той час мені дуже допомагав з порадами Юрій Нікітін, і навіть зараз я можу йому щось написати, порадитися, тому що він справді класно допомагає. Він вселив у мене оцю творчу впевненість, але я розумію, що мені як артисту хочеться транслювати те, що в мене є у цю секунду, а продюсер не завжди може це дозволити.

Але це ж так затратно – бути без продюсера, робити записи, кліпи...

Так, проте нашій команді пощастило, тому що ми самі пишемо пісні, ми їх не замовляємо. Я їх пишу зі своїм другом Михайлом Гайдаєм. Щодо кліпів, то перше відео мені знімав друг. А загалом – це нетворкінг, сила нетворкінгу.

Не можна не запитати за Національний відбір. З кимось після конкурсу спілкуєтесь?

Насправді зі всіма на такому інстаграмному спілкуванні. З Велбоєм переписуємося, з "Калушем" просто обмінюємося якимись там емоджі, реакціями. З Лаудом ми бачилися у Львові, хоча він і був дискваліфікований.

А от коли вже стало відомо, що Kalush Orchestra їде на Євробачення від України, що ви тоді й зараз думаєте про творчість гурту? Вони вразять Європу?

Я думаю, що це закачає. По-перше, варто віддати їм належне, що аранжування в них дійсно "качове", "грувове". По-друге, раніше їх дуже часто порівнювали з "Танок на Майдані Конго", але зараз стилі R&B і реп – номер один в США та Європі. І мені здається, що зараз їхня музика може бути більш доцільною і влучною. І, по-третє, трек став дуже вірусним в тіктоці і не тільки в Україні, і мені здається, що це їм надає величезну конкурентну перевагу, тому що у більшості людей ця пісня на слуху. А це, як ви знаєте, завжди на конкурсах стає у пригоді.


Що думає Роксолана про Kalush Orchestra / Фото Анастасії Зазуляк, 24 канал

На вашу думку, справедливо, гурт переможе на тлі війни в Україні? Їм варто в такий час їхати на конкурс?

Ви знаєте, я завжди вважала, що цей конкурс політизований. Скільки б самі організатори чи будь-хто це заперечував, мені завжди здавалося, що виставлення оцінок – суперполітизоване, тому результат на обличчя.

Я думаю, що їхати варто залежно від конкурсу. Наприклад, я не впевнена щодо конкурсів краси, що це доцільно, але такий величезний конкурс як Євробачення, як не крути, все одно привертає увагу. Основна задача нас всіх – щоб про Україну та про ситуацію говорило якомога більше людей, і мені здається, в такому ключі поїхати туди варто.

Нам, в принципі, зараз будь-які перемоги важливі?

Так, я думаю так. Тим паче, що людям завжди потрібне підживлення – отаких маленьких перемог у великій війні. І кожен здобуток у будь-якій сфері дуже мотивує народ, і мені здається, що це також дуже важливо зараз.

Раніше зірки любили уникати тем політики. Багато хто був поза політикою. Якою раніше були ви?

Я публічною особистістю стала зовсім недавно, але все одно це не змінює той факт, що з 2014 року я не намагаюся бути поза якоюсь темою. Мені й раніше здавалося, що музика стосується політики, і, в першу чергу, того, хто її транслює. Але з 2014 року так сталось, що мій двоюрідний брат був військовим капеланом в АТО, тому я все знала, все розуміла, все бачила, допомагала, і тому для мене війна почалася не зараз.

Як думаєте, Україна обірве назавжди усі зв'язки з Росією після кровопролитної війни, чи всі й далі будуть "брататись", випускати російськомовний продукт, шукати "добрих росіян"?

Мені дає надію те, що у 2014 році це наче було масштабно, але з іншої сторони – і локально. Мені хотілося б сказати, що люди та артисти не будуть цього робити, але ми, не жаль, знаємо, наскільки все швидко забувається, навіть такі жахіття. Тому мені здається, що все ж таки велика перевага є у якомусь державному врегулюванні, тому що оцей законопроєкт, який був внесений про 35% українського контенту – він дуже змінив ринок. Ну реально, почало з'являтися дуже багато артистів та пісень українською мовою. На мою думку, якщо буде такою державна політика, то вже не буде важливо – пам’ятають вони чи ні – це правила.


Артистка вірить, що українці не забудуть жорстокість росіян / Фото Анастасії Зазуляк, 24 канал

А що можете сказати взагалі про артистів, які “перевзулись” з початком війни? Це нормально, чи ні?

Треба, напевно, дивитись індивідуально, тому що, а раптом він дійсно внутрішньо отак відчуває, він це побачив, і все? Скажімо так, якщо раніше у вас не було друзів, родичів з АТО, то ви продовжували спокійно проживати своє життя. І тому важко сказати, як до них ставитись. Ну, в принципі, тішить те, що якщо вони нарешті "перевзулись", то хай це буде раз і назавжди, і це буде чесно, чітко і більше без повернення.

А от який зараз має бути контент у соціальних мережах? Багато людей продовжують публікувати свої селфі, прогулянки, їжу, багато хто з біженців за кордоном це показує. Як до цього ставитись, і як довго нам уникати такого контенту?

Важко сказати. Скажу особисто – мене, м’яко кажучи, "тригерять" такі фотографії. Я їх… Не знаю, от внутрішньо я їх якось одразу баню, розумієте? Я дивлюсь, і в мене виникає внутрішній супротив. Напевно, ще тому, що я ще до війни розповідала всім, як у нас відбувалося з АТО, з тим же коронавірусом. Тільки все починалось, всі максимально багато уваги приділяли цьому, всі дуже про це говорили, але потім проходив час, люди втомлювалися, і просто поверталися до свого життя. Що, в принципі, з однієї сторони, нормально, а з іншої – люди починають розслаблятися і забувати, що є війна. І мій найбільший страх, що публіка за кордоном буде спостерігати за цим всім і забуватиме це все транслювати.

На вашу думку, наскільки близькою є перемога України?

Вона є дуже близькою – вона є стовідсотковою, мені здається, що б там не говорили.

А що можуть українці робити для того, щоб її швидше наблизити?

Мені здається, що зараз кожен це каже, але я дуже підтримую думку, що кожен українець має працювати на тому фронті, на якому може. Тобто, якщо кожен буде продовжувати робити те, що вміє – це вже буде величезним вкладом. Якщо є люди, які дуже переживають, або навпаки – мають "робочий параліч", їм головне не заважати тим, які можуть щось робити. І ще важливо "не кидати каміння у город до своїх". Важливо допомагати переселенцям, шукати гуманітарну допомогу, але, в першу чергу, ми маємо допомагати хлопцям із ЗСУ. Тому: допомагати, працювати і не кидати "камінням у своїх".