Це зовсім окрема її історія, – син Таїсії Повалій прокоментував її цинічний виступ в Москві

Поки в Україні триває війна, росіяни щодня вбивають ні в чому не винних українців, Таїсія Повалій, яка родом з Київської області, розважала московську публіку на концерті 9 травня. 

До теми Повалій розважала московську публіку на концерті 9 травня: співала українську пісню

Вона не лише вийшла на сцену країни-агресорки в той час, коли на батьківщині війна, а й заспівала популярну українську "Пісню про рушник". Повалій замовчує війну, підтримує політику Путіна, підтримує вбивства земляків, а тепер вразила верхівкою цинізму. 

Реакція сина Повалій на її виступ в Москві

Денис Повалій зараз перебуває в Іспанії. У час війни він вирішив не ставати на захист держави, а відсидітися за кордоном. 9 травня чоловік поділився сімейними спогадами про війну. Наприкінці допису він побажав всім миру, зазначив, що тепер в його душі менше хвилювання, бо боровся з собою, як міг. А щодо виступу мами в Москві висловився коротко.

Не треба тільки про маму сюди, добре? Це зовсім окрема, її історія, до якої я не маю стосунку,
– сказав Денис. 

Денис Повалій / Фото з інстаграму чоловіка

Зазначимо, Таїсія Повалій вже тривалий час живе та працює на Росії. Син також неодноразово приїжджав до неї в Москву, не приховував цього та навіть публікував фото з прогулянок. 

Текст публікації Дениса Повалій:

Дуже хочеться злетіти, але сили залишилися лише на повзання. Найулюбленіша подруга (дружина) зловила унікальний кадр прольоту птаха якраз наді мною, а я інстинктивно розкрив руки. Нехай же і наш світ очиститься від зла та ненависті, хоча у нас знову з'явилися вагомі причини ненавидіти. 

Дозволю собі трішки рефлексії. Моя бабуся Ніна у 2-річному віці сиділа в окопі під дулом нацистського пістолета, її батько Данило з війни не повернувся. Тата іншої бабусі Ангеліни, яка була майже на 20 років старша, знищили під час приходу радянської влади. Мій тато Володя відправився на війну в Афганістан, жодного виводу військ не пам'ятаю, тільки сум в очах від спогадів.

Я народився у 1983 році. Зі знакових подій пам'ятаю трагедію в Чорнобилі та розпад СРСР. Відносно щасливе дитинство, як у більшості. Школа, інститут, музичні пошуку, майдани, жінки, хвороби, батьківство, ковід, тепер війна. А що далі? Ніби на душі стало менше неспокою (боровся з собою, як міг), а майбутнє все одно туманне, настрій – протерти плінтус, що в пилюці. Ви пишете, що все якось владнається. Що ж, вірю в людей до останнього. Миру нам!

Не треба тільки про маму сюди, добре? Це зовсім окрема, її історія, до якої я не маю стосунку.