Лесик Драчук: Вчитися грати на барабанах пішов за компанію

Продовжуємо проект «Історія одного музиканта», що розповідає про людей, які ходять поруч з нами, їздять у маршрутках, а весь свій вільний час повністю присвячують музиці.

Ці люди живуть на середньостатистичні зарплати чи стипендії, харчуються не червоною рибою і фуагрою, а їдять разом із нами у дешевих кнайпах вареники. І ота простота ховає за собою неймовірних людей, чий талант не кожен чомусь береться розгледіти. Вони тягнуть догори себе самі, самотужки пишуть пісні і шукають своєї точки призначення.

Минулого разу ми познайомили вас із Володею Бедзвіним.

Другим героєм проекту став Лесик Драчук із Тернополя (а тепер – частково й з Берліну).

Життя Лесика сповнене драйву і панку: кого він тільки не бачив, де тільки не виступав, в які тільки історії й пригоди не потрапляв. Інколи слухаєш і задумуєшся: а це ж йому всього 22.

Сьогодні Лесик – барабанщик гурту Los Colorados, окрім того, пише свою музику, результат якої – Omodada. Він експериментує, опановує гру на нових інструментах (банджо, тонга), подорожує (об’їздив пів-Європи), але дуже любить рідний Тернопіль.

Так от, «висадившись» на березі тернопільського ставу з термосом із гарячим пивом, ми з Лесиком поговорили і про музику, і про чемпіонат з футболу, і про Космач, і про його європригоди.


Echo Gardens завжди була студійною групою, а Los Colorados – живою

Найпотужніший проект, у якому ти брав участь поза Los Colorados, – це Echo Gardens. Розкажи про нього.

Echo Gardens – це студійний проект, в якому у певний момент просто скомпонувалися одні із найкращих друзів. І от ті друзі з літа 2010 й до 2011-го року проводили більшість вільного часу на студії, що на окраїні Тернополя. Спека, ми беремо ровери, маршрутки й добираємося туди. Нам було кльово разом: ми вчилися писати музику, щось докупи складали, мали якісь свої амбіції. Потроху так назбирали матеріалу на 2 альбоми, навіть вдалося поїздити Україною, де ми виступали у маленьких клубах, пабах.

Кожен, я так розумію, мав якусь музичну освіту?

У певній мірі, так: кожен з нас був свого часу або в хорі, або навчався у музичній школі, училищі, у будь-якому разі, усі мали якесь певне поняття про музику, кожен мав свою родзинку й ділився досвідом.

Який найяскравіший момент із Echo Gardens?

Багато було… Одного разу, пам’ятаю, коли ми знімали кліп у Космачі, то знайшли старого дуба, йому десь кілька століть було, і прикріпили до нього гойдалку. До речі, місяць тому я там був, то вже немає того дерева. Словом, ми були останніми, хто його увіковічив.

Була ще одна класна історія у Космачі, але вже з Los Colorados. Якось запросили нас на «Великдень у Космачі», але потім передзвонили, що апаратури немає, хіба мікрофони. Ми тоді були у моїх батьків (у Космачі) й дівчат-жінок тоді одягнули в народні строї, самі одягнулися в шаровари і кажемо дівчатам – «будете нашими стійками до мікрофонів». Від нашої хати до сцени було десь 2 кілометри, то ми собі вирішили, що пройдемося пішки і по дорозі будемо грати, як у кліпі Offspring. І дивимося, що справді до нас люди підтягуються, ми так за собою трохи публіки назбирали, поки дійшли до сцени.

Прийшли на місце, а там взагалі нічого немає, все позабирали. А ми ж планували грати рок-н-рол: Сергій (бас-гітарист у Los Colorados) взагалі приїхав з бас-гітарою. Ми розгубилися, – хто нам гроші поверне? Та й вирішили, що гратимемо в будь-якому разі: у сусідній хаті знайшли старий бубен, випили собі карпатської настоянки, вилізли на перший кращий підмосток, дівчата позаду нас танцювали, а ми горланили наших пісень. Десь годину ми так співали.

До речі, стояла поруч відома баба Параска і плакала: не знаю, чи від того, що ми так гарно співали, чи може соромно було (сміється).

Echo Gardens більше немає. Чому так?

Наша вокаліста Наталя поїхала до Польщі, тепер там вчиться, працюватиме. Та й сам проект себе вичерпав. Ми пробували робити якісь тури, та вони були безрезультатними. Їздили по Україні, але не було ніякого фідбеку: один раз хіба десь показали по телевізору, хтось купив диск, а більше нічого. Можливо, ми не були готові до такого проекту, а можливо, люди й справді приходять на концерти, щоб «поковбаситися», пива випити і потанцювати. То була студійна група, як, зрештою, й планувалося, і вона не переросла у живу групу. Бо от Los Colorados – то початково була жива група.

А як тобі було отак перестрибувати й грати одночасно в таких кардинально різних гуртах?

В Los Colorados я граю на барабанах, то – панкуха. Мені взагалі важко уявити людей, які слухають вдома «колорадосів», у навушниках. Бо до Los Colorados потрібно прийти на концерт і перейнятися тим драйвом. А Echo Gardens – то така музика, щоб включити на роботі, чи навіть вдома перед сном, розслабитися, відпочити. Але кожен з нас в якийсь момент хоче спати, в якийсь – їсти, в якийсь – танцювати, отак воно все змінюється, і я свого часу так чергував драйвових Los Colorados і спокійних Echo Gardens.

Спершу були Los Colorados, чи все ж спроби створити Echo Gardens?

Los Colorados, звісно. Тільки я в них граю вже 5 років, а вони існували вже до цього. Щоправда, перший барабанщик у них був не довго, разом із ним був ще один гітарист, але вони якось навіть разом і пішли.

І клавішник певний час був…

Клавішник – це був свого роду експеримент. Ми буквально кілька концертів із ним відіграли, а потім зрозуміли, що в купе зручніше вчотирьох їздити, і клавіші в нього великі були, не поміщалися ніде (сміється). І отак учотирьох ми граємо досі, і, скажу тобі, то – оптимальний варіант: знаємо мухи кожного, хто на що хворіє, хто що любить.

«Що ми тільки в школі не грали…»

А яку музику зазвичай слухаєте?

Ми всі різну слухаємо: Ростик – здебільшого класичний рок, блюз, Сергій взагалі музику не слухає, Руслан слухає усе, що йому на плеєр скинуть, я, зазвичай, люблю якусь таку експериментальну музику, аби щось із неї й собі черпати. Хоча, в мене воно часто від настрою залежить.

Пригадуєш, коли ти вперше взявся за музику?

Я ходив у школу мистецтв. Щоправда, не на музику, а на малювання, мені музика трохи заважка, мабуть, тоді була, а на піаніно грати не подобалося. Але добре, що хоч з тим піаніно вивчив грамоту.

А гітара коли з’явилася?

На гітарі сам навчився грати, десь так у класі 7-8, коли вже всі «підсіли» на нормальну музику, як ми вважали, – на рок-н-рол.

Було таке, що з хлопцями в школі створювали групи, які грали якийсь важкий метал?

Йой, що ми тільки в школі не грали: і метал, і дез-метал, та страшну музику робили (сміється). Але поступово навчилися її фільтрувати, вдосконалювалися. Думаю, що багато хто проходив через дез-метал. Я досі люблю щось таке послухати.

Але ж вже не граєш…

Нас часом з «колорадосами» тягне на таке, то ми самі для себе любимо пожестячити. Може колись воно вилізе десь.

На барабани як підсів?

А мене класна керівничка віддала на барабани: вона спершу сина свого віддала, а мене вже за компанію. Але так вийшло, що я більше якось до них потягнувся і досі граю.

Пішли із сестрою в поле, накидали кілька акордів, і у ту ж ніч записали пісню

Як у тебе взагалі відбувається оцей процес написання музики?

Як коли: часом буває, що береш в руки інструмент побавитися, раз-два і щось написалося. А часом під якимись враженнями. Я тому вкотре переконуюся, що час і гроші варто вкладати у подорожі: з кимось познайомився, когось послухав, почув нові інструменти, щось вхопив для себе. Згодом це все синтезуєш і видаєш свою штуку. Часто до мене долучаються мої друзі із Echo Gardens Рома і Наталя. Бо буває так, що можеш сам зробити якийсь продукт, а часом розумієш, що ось тут треба скрипочку, там треба якусь трубу, там ще щось, тож прошу їх, щоб допомогли.

Часто з друзями перекидаємося ідеями, обираємо найкращу і пишемо. Це така доросла забавка. Тернопільська група «Алоізій Карамболь» теж якось попросила мене допомогти, то два треки з ним записали. Часто виходить круто.

Звісно, судити за лайками Вконтакті чи Facebook важко, але часом на радіо крутять, тому, мабуть, то вже і є якийсь показник.

Часто так збираєтеся і пишете?

Коли є час в мене, у власника студії, на якій ми пишемося, то за можливості одразу збираємося. Сідаємо на цілу ніч з канапками та чаєм і пишемося. Там класно: навколо нічого і нікого немає, поле, тихо… Найкраще там влітку: ми виносимо на вулицю всі інструменти і так просто неба граємо. Усі в шортах, в капцях, хтось пішов яблук нарвав, дівчата квіти збирають, фотографуються, – отак увесь день і тиняємося, повний чіл-аут (сміється). Взимку, можливо, в Карпати поїдемо, головне – компанія класна, з такими замашками хіпівськими. Пригадую, як із сестрою пішли в поле, накидали кілька акордів, потім у ту ж ніч записали пісню.

Вона у тебе теж музикантка?

Так, як виявилося. Це моя двоюрідна сестра із Ростова, яка влітку приїхала погостювати до Тернополя. Спершу сиділа слухала нас, а потім виявилося, що вона і голос має, і записатися може, і слова напише. От із нашого спільного треку й почалася Omodada. Зараз матеріалу трохи назбирується, можливо, буде якийсь реліз і далі будемо думати, що з ним робити.

Із сестрою ми круто в Голландію їздили. На другий день у мене закінчилися усі гроші, думаю, що ж робити? Але наступного дня дзвонить мені тітка, яка, як виявилося, хотіла повернути мені якісь гроші, що їй колись моя мама позичала. Ті гроші закінчилися на третій день. Трохи позичив у сестри, а потім на e-mail приходить повідомлення від німецьких менеджерів: нам нарахували зарплату. Круто тоді погуляли (хихикає). Амстердам – неймовірне місто, певно, найгарніше із тих, де я був: оті маленькі будиночки, канали.