Про шоу-бізнес в Україні і хто його має створювати
Люди. Ноги. У нас є такий лозунг: хочеш підтримати український шоу-бізнес – ставай на ноги і йди на концерти.
Чиновники в український шоу-бізнес не мають втручатися взагалі, це точно. Я ось дивився концерт-трибют Led Zeppelin у Медісон Сквер Гарден, там Обама був з дружиною. Тому допомога чиновників повинна зводитися до відвідувань концертів.
Що заважає політикам популяризувати українську музику, викладаючи в мережу плей-листи українських музикантів, тобто "я слухаю ось таких", це максимально допомагатиме людям формувати український ринок. Як тільки політики починають впливати якось на законодавчому рівні – це заважає розвивати український шоу-бізнес.
Нагадаємо, у першій частині інтерв'ю Женя Галич ділився з сайтом "24" творчими планами, своїм баченням майбутнього фестивального життя в Україні, думкою щодо цьогорічних перспектив України на тому ж "Євробаченні", а також – розповів секрет, навіщо рок-музиканти беруть участь у не-рокових подіях: Женя Галич: Класичної рок-музики більше не існує
Про мовні квоти на радіо і телебаченні
Замало часу пройшло, щоб робити якісь висновки. Українська музика має звучати на українських радіостанціях і телеканалах, сто відсотків. Але тільки одними квотами ми не допоможемо музикантам збирати зали.
Люди мають хотіти ходити на концерти українських виконавців. Подобається вітчизняний співак – іди і підтримай його, придбавши квиток. Не подобається – сиди вдома.
У нас останнім часом важко відрізнити штучних патріотів від тих, кому це дійсно потрібно.
Але, водночас, потрібно боротися не з тим, що відбувається, а спершу знайти причини, чому так відбувається. Коли б люди шукали проблеми в собі, виправляли їх, і тільки потім пред'являли б претензії оточуючим, то змінювати країну було б набагато простіше. Ось з цього треба почати. Якщо кожен займатиметься своєю роботою, і робитиме її відповідально і гарно, то нікому не потрібно буде втручатися на якомусь політичному рівні у бізнес тощо.
Про контроль за музикантами в Росії
Що таке музичний бізнес? Це бізнес. Коли наші заробітчани їздять в Росію робити ремонти, коли возять з Росії "контрабас", коли наші бізнесмени чи політики мають бізнес у Росії – там одне кореневе слово "бізнес". То чому ж ви не контролюєте людей, які мають бізнес у Росії, і чому ви беретеся контролювати тих, хто має бізнес, але з приставкою "шоу"?
Я свій вибір зробив. І багато моїх колег зробили такий вибір – не виступати на території країни-агресора. Але мені як громадянину, що поважає закони нашої країни, її цілісність і Конституцію, не зрозуміло, чому те, що можна одним, по закону не можна іншим?
По-друге: не хочете, щоб українці їздили на заробітки в Росію чи інші країни – створіть умови тут. Створіть Дні Європи. У Європі існує демократична побудова бізнесу. У нас останнім часом це перетворюється на якийсь тотальний контроль за усім. Але якщо хочете, щоб українські артисти робили свою справу добре на території України – створіть умови.
Диванні патріоти замість сидіти вдома і говорити, що хтось має їздити в Росію, а хтось – ні, мають встати і піти на концерт The Вйо, Yurcash, PurPur, Ірини Білик, будь-якого артиста – це набагато б наблизило нас до того, щоб окремі артисти перестали їздити до Росії. Все, що відбувається в українському шоу-бізнесі – це наслідки того, що ми заслуговуємо.
У мене таке правило: все, що ти маєш на даний момент, твої друзі, оточення, фінансове становище, успіхи – це те, на що ти заслуговуєш. От я в Полтаву приїжджаю, зустрічаю знайомих, вони постійно скаржаться на життя. Вони сидять з пивом о 12 дня під під'їздом і скаржаться на життя: "Та, работи нєт, втикаєм тут". Чувак, я сьогодні о 6 прокинувся, а заснув біля 12 ночі. Весь цей час я працюю, намагаюся створювати якийсь контент, щось підтримувати, про щось писати. Намагаюся якось працювати. І так само – більшість мого оточення. Набагато простіше написати в коментарях, що "у Галича всьо получается". А насправді потрібно робити щось самому.
От уявіть, якби якийсь політик замість того, щоб брати на себе відповідальність за те, що відбувається на території Росії, сказав: "Хлопці і дівчата, а чи знаєте ви, що у Гданську живе 22 тисячі українців? А давайте візьмемо п'ять артистів, які поїдуть у Гданськ і дадуть величезний концерт української музики!". Він нам відкрив би нові ринки збуту наших "картин". Говорити "не можна" набагато простіше, ніж – як можна.
Про патріотизм та соціальну місію
Багато з того, що робить зараз O'Torvald – це соціальна місія. І музична, звичайно. Під час наших виступів, і в маленьких клубах, і за кордоном, коли спілкуємося з людьми, які поїхали шукати кращого життя за кордон – ми намагаємося говорити, що всі ми – українці, що вони мають любити свої Україну навіть поза її межами. Фестивалі, такі, як Рок-булава, мають не лише музичну, але й духовну складову, історичну. Те, що O'Torvald – розбишаки, які ламають інструменти на сцені, я нікуди не приховаю. Але щоразу виступаючи, перед тим, як щось розбити (сміється – "24"), ми виконуємо такі треки як "Крик", "Наші люди всюди", і наша аудиторія зможе емоційно зарядитися.
Про кар'єрні сходи
До ведучого на телебаченні я працював кур'єром газети "День", роздавав листівки в метро. Ми жили тоді на Дарниці, в "хрущівці", 8 осіб у двокімнатній квартирі. Спали по три-чотири на підлозі в кожній кімнаті, і хтось ще спав на кухні. Я працював у музичному магазині "Тік-так" продавцем-консультантом, там писав багато пісень і грав на музичних інструментах. Я працював арт-директором в одному з київських закладів, я багато писав всілякого копірайту для деяких компаній.
Ще якось нам запропонували розвантажити невеличку вантажівку з будівельним матеріалом. Я тоді ледве встав зранку – так боліла спина, але за ніч заробив 400 гривень, і це було дуже круто.
А вже згодом, коли ми презентували свій кліп на М1, мене помітила Нателла Чхартішвілі і запросила вести програму "Чіпси, чікси, лавандос" на телеканалі М1.
Про захоплення
Я в принципі багато їжджу на мотоциклі, подорожую на ньому. У мене був Harley-Davidson Fat Boy, Harley-Davidson 48, це моє хобі. І цього року я теж хочу їздити. Та коли торік народився Данька, я не знаю, з чим це пов'язано, але я промчав один раз на байкові, поставив, і весь рік не сідав. Я в такі штуки вірю. У мене є "чуйка", коли щось потрібно ігнорувати. Наприклад, ми колись каталися в Буковелі на сноуборді допізна, я був стомлений і відмовився від останнього заїзду, сказав, що вже не хочу. Хлопці з гурту самі поїхали, і Нікітос зламав руку.
Ще я колекціоную гітари, і в мене є ретро-тачка – Ford 79 року, на ходу, в ідеальному стані, ми самі її зробили.
Про музичних кумирів
У мене є цілий мішок майок з різними групами. Скоро у Португалії гратимуть Оззі Озборн і Judas Priest, будемо намагатися їх відвідати. Мріяв поїхати на Metallica, але не матиму можливості цього разу. Це моя мрія послухати їх вживу, одна з найулюбленіших команд.
Щодо вчителів – хлопці кажуть, що я свого часу багато черпав і від Джеймса Хетфілда, і від Біллі Джо Армстронга з GreenDay. Є певні особистості, про які я дізнався з журналу "Ровесник". Раніше ж інтернету не було. Для мене були ікони ті ж Beatles, Rolling Stones, Queen, звичайно, я на них орієнтувався, піддивлявся якісь штуки.
Якщо говорити про зараз, то культова фігура для мене – Дейв Грол з Foo Fithers, який був барабанщиком Nirvana. Я кілька разів був на Foo Fithers. Все, що робить Грол, як він гуртує навколо себе старий добрий рок-н-ролл, це мені дуже подобається. Ще Метью Белламі, звичайно. Як вокаліст мені дуже подобався Кріс Корнел і Честер Бенінгтон з Linkin Park. Але обидва покінчили з собою не так давно.
Про рок-музику можу годинами говорити, насправді. Але я не зовсім характерний рок-музикант. Я не тільки рок-музику слухаю. Мені дуже подобається слухати Джеймса Брауна, Елвіса Преслі, Майлса Девіса. Якщо ж говорити про персонажі, навколо яких створюється гарна музика, то це зазвичай фронтмени колективів. Наприклад, Кріс Мартін з Cold Play, на мою думку один з найромантичніших фронтменів.
Але проблема в тому, що я для себе не бачу продовження цих фронтменів у інших колективах. Такого гурту як Queen вже ніколи не буде. Таких постатей як Елвіс Преслі, Фредді Меркюрі , Девід Боуі вже ніколи не буде. Все, що створюється зараз в рок-музиці, через швидкі новітні технології, створюється на певний час. Як тільки стрічка соцмереж пролистана – нові гурти зникають. Я сподіваюся, що такі постаті ще будуть. Але інколи мене такий сум охоплює.
Про професійне навчання
Якби мені зараз запропонували вчитися професійно музиці – я б погодився. Але це зараз, з висоти досвіду. А підлітки ще не розуміють, навіщо їм це потрібно, і в них немає практичних потреб. Звичайно, є люди, яким навчання музиці стає в нагоді. Але так само є маса прикладів, коли людина з вищою музичною освітою не має роботи і не може себе забезпечити. І це так само, якби тебе щодня годували гречкою. Хоч ти її і любиш, але рано чи пізно захочеться і картоплі якоїсь. Я міг вибирати, що мені "їсти". А музикантам, які навчаються професійно, подають лише "гречку". І безліч із них, хоч і не всі, так до цього звикають, що їм вже не так цікаво.
Я знаю купу просто музикантів, які не мають професійної освіти, але є топами в нашій країні.
Про дітей, батьків і виховання
Різниця між вихованням доньки і сина приблизно така, якщо коротко: "Євочко, маленька моя, ну, будь ласочка, я тебе прошу..." і "Даня, я сказав – одягай!".
Донечка зробила мене, мабуть, вразливим. Це ж перша дитина, і до її народження були вечірки, туси, ми з Лєркою постійно кудись виривались. Після народження Єви я зрозумів, що я, по-перше, несу відповідальність, а по-друге – це чудовий стимул показати, що її тато чогось вартий. І щоб вона, дивлячись на мене, бачила, якими мають бути чоловіки. Це стимул бути кращим щодня.
Коли з'явився Даня – це тільки додало дров. Якщо Єва дивиться на мене як на батька і чоловіка, то Данька – це буде стовідсоткова моя копія. Я маю бути для нього прикладом і авторитетом у всьому, як і мій батько для мене.
Зараз багато молоді бояться відповідальності – чи зможе прогодувати дитину, якщо вона з'явиться. Але коли у мене з'явилася Єва – я став кращим, став більше працювати і піклуватися про свою родину. Коли з'явився Даня – я став ще й сильнішим.
Але щодо виховання: я точно знаю, як виховувати хлопця, і зовсім не знаю, як дівчинку.
У моїй родині тато завжди був авторитет, військовий. І я закінчив військовий вуз. Для пацана важливо, щоб він тримав своє слово, думав до того, як говорив, щоб відповідав за свої слова, і – дисципліна.
Я так виховую своїх дітей, як у нас було в родині: можна було робити все, що завгодно, але якщо ти це робиш добре. Потрібно було довести татові, що музика мені потрібна. Звичайно, коли зробив перші татуювання – були проблеми. Але так буває не тільки у родинах військових, проблем батьків і дітей ніхто не відміняв. Але тато своїм прикладом завжди показував мені, як потрібно робити. І в нас ніколи в родині не було такого, коли я щось захотів, і мені це відразу на блюдечку принесли.
"Хочеш бути рок-музикантом – удачі". Але коли я вже переїхав до Києва і дзвонив, бо щось не виходить "вигрібати", і за хату треба платити, і те, і інше, то тато казав – іди ще на одну роботу. Він міг допомогти грошима, але я завжди мав щось за ці гроші зробити. Коли я купував перший автомобіль, а тоді татова контора розпродавала свої автомобілі, то єдине – він домовився, щоб надали розстрочку. А я виплачував ті гроші. Ще одна історія – коли я закінчував вуз, сказав, що не навчатимуся як військовий, хочу бути студентом і рок-музикантом, не хочу служити. Тато сказав – та без проблем, 13 тисяч в рік. Я сказав, що не знаю, де ці гроші брати. І він відвів мене у банк, де я взяв кредит на навчання, і після закінчення вузу ще рік його виплачував. У нас були такі методи виховання. Але це добре, коли хлопці можуть самі себе забезпечити.
Фото: Едуард Крижанівський