За плечима — нічна варта Майдану, військова служба в зоні бойових дій у складі батальйону генерал-майора Сергія Кульчицького, 1000 концертів за роки війни, зіграних для фронтовиків та місцевих на передовій. Військові авторські пісні, що їх перевалило за 50, бадьорили дух народу на Майдані з 4 до 6 ранку, а тепер звучать на щорічному фестивалі "Пісні, народжені в АТО", у проекті "Пісні війни", на домашніх заспівах з 4-річним внуком та прямо в окопах. Столітню пісню Льоха з Волновахи і досі називає "любімой", і затягує, коли точиться бій.

Читайте також: Ми захищаємо Європу від російської агресії, – Порошенко у Давосі

Пана Зеника журналісти сайту "24" схопили на волонтерському пункті для бійців на київському вокзалі напередодні нового року. Якраз повертався зі Сходу до хати у своїм Прикарпатті, аби зустріти Різдво з родиною. Проговорили 2 години на ногах, бо стояли за огорожею пункту, щоб не заважати бійцям. Плакали. Сміялись. Прощались довго.

Як там Шевченкове? "Ну що б, здавалося, слова?... Слова та й голос, більш нічого. А серце б'ється й ожива, як їх почує..." Маєте змогу чути з перших уст історію людини великої душі. Смішне і слізне від Воїна і, без перебільшення, гідного Українця. Варто бути такими і бути разом, щоби втримати нашу країну, згодні?

Ви нещодавно відіграли концерт в зоні АТО. Як відбуваються ті виступи?

– Учора приїхав звідтам. Були на Луганщині цього разу, за Крем'яним. 30 чоловік, три бригади, – бабах! – і 12 концертів за 2 дні. З 2014 року почав співати по військових частинах, коли в резерві був батальйону Кульчицького. Молоді зі зброєю в руках, а я з гітарою пройшов свій фронт. Максимальна тривалість концерту – 5 годин. Та й він не такий, як в залі. То машина проїде, то собака загавкає. Мінімально тривав 3 хвилини. Заспівали одну пісню. "Увага, батальйон, тривога!" – кричать. Усі вискакують через вікна до машини. Згодом повернулись і сказали, що таки доспіваємо ту пісню.

Буває, кажуть: "Рібят тут дєрєвня єсть, а может ви там вєчєрком в клубє спайотє?" Якщо маєм час, намагаємось виступити серед місцевого населення. Часто чую: "Зеник, якби не війна, то в нас би нікагда в клубі не було б такого репертуару, і співцов би нє било таких". Приїхав народний артист зі Львова – оперний співак. Зал на "Соломії" встав. Армія несе з собою туди не тільки зброю. Ми їхали на крайній блокпост до Вуглегорська. Все – 500 метрів, і далі сєпари. 2014 рік, осінь. Стоять три бабусі. Одна має бурячка, інша – жменю тої бульби. Кіоск відкривався на годину. До восьмої рух обмежений. Ні хліба вони не мали, ніц. Люди голодні сиділи в хатах сутками. І тільки наші знали, що там живе стара бабуся. І їхали – везли боєкомплект на блокпост і до діда хліб. Це місія нашої армії.

Мали кілька концертів і на волонтерському пункті для бійців у Києві. Воно якось і файно, і треба, а хтось каже: "Рібята, дайте поспать". Розумієш і його. Думаєш, чи дати поспати, щоби він мав силу дійти до вагона свого, чи заграти.

Які картини з передової найперше на згадку приходять?

– Якось падашла завєдующая школи і гаваріт: "Нам про Бандеру не нада рассказивать". Я кажу, чи читали ви історію…. Стоп. Перед тим, як виступати з дітьми, ми зібрали педагогічний колектив.

А вони налаштовані по старій формі. Вже кава, якийсь пляцок на столі. Кажу: "У вас є підручник історії на столі?" Показують. Табачниковий. Той, що перекреслений. "Хто винуватий в тому? Ви по Табачнику вчили дітей. 11 клас вийшов 2 роки тому. Ходить пацан. Шмаль йому дав москаль, десять рублєй і, може, коноплі. Більше ніц йому не тре. Ви ж навчили, які до мене претензії? По тій книжці вчили, як вбивати Україну і українців. Тут що написано? Що Янукович і Табачник – лідєри нації. Я говоритиму те, що вважаю за потрібне. Ви приїдете до мене до хати як гість і висловлюйте свою позицію", – кажу їм. Затихли донєцкіє вчітєля.

Або ше історія. У полі на одному кінці стояла одна бригада, на протилежному – інша. Комбати були ледве не два брати. А тут ротація – і спільно виїжджають два батальйони. Село не знаючи того, переполошилось: "Всьо, укри атходят". Перегородили село, не дають виїжджати, кажуть: "Ви шо нас здєсь бросаете?" Не пустили військо. Один сі мусив лишити. А в Слов'янську навпаки колись було, не пускали нас туди.

Пане Зенику, згадайте Майдан. Як завертілась Революція Гідності для Вас?

– Пройшов шість Майданів, не кожен про них знає. Жартує дехто, що я професійний розвалювач ситуації в країні. Але нам тре професійного будівельника, бо розвалити ми вмієм, а от створити…

21 листопада Революція Гідності для мене почалася. Ми спільно працюємо зі студентським братством, тримаю тенісний корт. Студенти говорять "Приїжджайте у Львів на Майдан, ми палатки поставили". Їх 500 чоловік було. Паралельно тут в Києві вже починалося. І десь 25-ого ми приїхали під Київ. Тиждень відбув, то треба поїхати до хати. Бо нас як взяли зі Львова? Спитали, чи гітара є, посадили в хюндай, так і приїхали. Без документів, без нічого. Назад їхати – паспорта немає. Взяли квитки на автобус. Приїжджаєм. 5 година, а мені смски з Києва сипляться. А тут таке сталося… Шок. Десята година – збираємся на Майдані у себе вдома. І все – шуруєм у Київ. З тих часів виступав на сцені. Я керував чотою у братстві Кульчицького, ми виходили тільки на нічну варту.

Яка вона – нічна варта Майдану?

– З 4 години ранку і до 6 години кожен день я виходив на сцену з гітарою. Зустрічав сонце. Рано дивився на метро, думав, чи вийдуть люди звідтам першим рейсом, чи ні, прийде на Майдан підтримка, чи ні. Дивишся: тик-тик-тик, пішли на Майдан. Козаки орієнтувались: "О, Зеник співає, значить коло п'ятої". Напівсмішна історія ше була. Молодь гаряча, принесли шльом. Підходять до сцени: "Зеник ми тобі каску знайшли".

Думав, будівельну, а то залізна каска, опа! 1943-ого року. Я натягнув. Бум-бум! Голова не болить, але гудить, як баня. А тут принесли таку шапку, як гопніки носять. Півметра ше її торчить. Я акуратно ту шапочку скрутив і на голову натягнув. Бум-бум! і навіть не чути. А вони сміялися з мене. Біля нас була спецура, щит подарували. А потім після 18-ого побили мене, але не сильно.

А далі – воювали зі справжньою зброєю в руках?

– У кінці лютого 2014 року три дні ходив по наметах, збирав майданівців на полігон. Ми надіялись – до Пасхи, і все – кінець... 10 березня були в Нових Петрівцях, і так до присяги батальйону. Потім мене звалила температура, у госпіталь потрапив. Казали, ніби, то наслідки отруєння газом на Майдані, може бути пухлина в горлі, треба оперувати. Мовляв, і говорити не зможу. На Великдень поїхав до хати, там народний цілитель дав купу трав. Лікувався два тижні і знову поїхав на Майдан.

Потім – контракт на першу ротацію. І так в АТО потрапив вже з гітарою, "воював" від блок-поста до блок-поста по всіх перших батах 14-ого року. Ще пісні тоді і не чутно було. У батальйоні виписали перший пропуск в АТО: "Солдат резерву 1-ого батальйону Національної Гвардії України направляється в зону АТО для роботи з особовим складом та населенням зони АТО". Дотепер його виписують, правда, вже менше їжджу. Загалом дав близько 1000 концертів по всій зоні. Маю прапор з підписами, там вже нема вільного місця. Колись покажу – там цілий світ, де виступав: Канада, Англія, Італія...

Щодо сьогоднішніх нагород – не схвалюю їх, знецінюються по суті. Мої нагороди за мої бої з гітарою, а це не під вогнем ворожим. Кілька разів обстрілювали, але хлопці ховали в укриття. Відзнаки у формі медалей і орденів – трохи інакше. А по батальйонах наша робота була замість замполітів, які у 14-му році таки не усвідомлювали суті війни і ворога, ще ніяк не вірили. Так і воювали – по 3-4 концерти в день між боями, без жодної охорони з гранатою, флобером й гітарами на плечах.

Після свого лікування таки без документу поїхав в батальйон після загибелі генерала Кульчицького. Мій товариш Максим Перев'язко після контузії на Карачуні вийшов з госпіталю, то замість реабілітації ми і пішли по рейдах. То вже довга історія. Зброєю стали гітари. Я і сам не сподівався, наскільки вони стали потрібні на фронті. Хлопці самі сказали: "Твое дело – песни писать, остальное мы за тебя сделаем". І я воюю так з гітарою з того часу, і хочу, щоб ота перемога прийшла.

Як її наблизити?

– Щось прогнозувати тяжко. Може, якийсь навіжений кине гранату в кортеж Путіна. На початках війни "таблетки" у госпіталі їздили, не перестаючи. За день могло бути до ста вбитих, поранених не рахували. У сто разів зменшились наші втрати. Було сто двохсотих за день, зараз – один, два. На фронті відбулась переоцінка цінностей. Я би хотів, щоби і у ЗМІ сталася. Війна йде інформаційна. Солдату відірвало руку. Скільки можна про те говорити? Якщо ти залізеш йому до самої рани, тобі за те більше заплатять, бо живі кадри? Ти ж воїн, ти ж солдат тої армії інформаційної. Інакше треба.

Яке маємо завдання, щоби прискорити побідний кінець? Твоє – писати, моє – пісні робити. Той має будувати, тамтой дядько хліб пече. І є людина – вроджений вікінг або ж той сармат. Він тут, щоби вбивати ворога. У нього нема різниці між станами: чи там в хмарах, чи тут на землі. Має ціль – захистити ту землю. Здобути перемогу. Ці люди є, вони на нулі зараз. Ми нація, яка не вбивала ворога триста років. Але зараз маємо вбивати і не вмирати. Лишатися жити.

Чому і як долучились до проекту "Пісні війни"?

– У зоні АТО хлопці співають і Розембаума, і Висоцького. Сьогодні побачили, що то за братній народ, але відбиток того періоду лишився. Тяжко відрізати, але мусимо, бо інакше перспектив нема. Молоде покоління має побачити новий підхід. А в нас досі звучать "Підмосковні вєчєра", бо ми собі то прожили. Немає значення, що прожили, це була наша біда. КДБ набирало сексотів, кожен шостий був завербован спецслужбами. І що, ми маєм з тим жити? Це помилка! Маєм те виправити.

Читайте також: В один момент всі похворіли, – Руслана пригадала підозрілий факт з Майдану

Так само ідеологічна диверсія призвела до війни на Сході. Якби нє пєлі пєсні, не пєл Кобзон на Донбасі роками, якби ми туди везли щось своє, то б інакше було. Отака сила слова і тої пісні. На Сході мовна конкуренція. Ти силою не заставиш співати. Треба контентом наповнювати. Ми хотіли зробити україномовний диск пісень про війну. Той диск – то набої наші. Чому ще згодився? Якщо про війну буде співати тільки композитор або поет, яких у кабінетах збирають міністри і говорять їм: "Завтра офіційна дата – ювілей, треба співати". А ті кажуть: "Чекай, а в мене яка зарплата?" То й сенсу з того співання не буде.

Такий журналіст, як і ти, творець проекту Галина Гузьо підійшла і попросила заспівати пісень власних. Одна з них і була "Молитва на Різдво". Очі її змокріли. Сказала, що пісня має майбутнє. "Піккардійська терція" зробила аранжування. Додалося шість потужних голосів, вийшло щось схоже на церковний хор. Оксана Муха втілила ніжний вокал. Так пісня і була взята до проекту. У "Піснях війни" зібрались люди, які пережили кожне слово у своїй пісні. Я знаю ті емоції, знаю тих людей, що їх зустрів. Це прожито кожним з нас. І серцем і душею.

У репертуарі маєте столітню пісню. Як створювалася?

– Другим великим проектом був щорічний фестиваль "Пісні, народжені в АТО". Хлопці вже по батальйонах знали про проект "Куля", бо ми з Максимом Перев'язко були і на Майдані, і в зоні АТО. Організатори фестивалю запросили. Пісні тій, що її співали, як мінімум, сто років. То історія всього мілітарного руху України.

Я малим був, у село приїжджав корови пасти. Вуйко у нас співав тихо пісню на якесь свято. То був 1973 рік, за такі речі в Сибір. І дідо ховав то від мене. Ми ж з Закарпаття, у нас тільки вихідні – і в гори. Взяли кусок хліба, дві бульби і банку кільки за 30 копійок. Та й усьо – по скелях лазити. Скелі Довбуша – то наше все. Там є печери, не треба ні палаток, нічого. Дикарі, як кажуть. А в горах гітара – святе. Співали її. Підросли. Колєга та й згадав про ту пісню. Я два куплети запам'ятав, він дещо. Десять куплетів з тих січових стрільців. Пісня взагалі то хорова. Колега в хорі виконує досі. Ми трохи інакшу мелодію взяли, щось між бітлами і пінк флойдом. Та й грали юнаками.

Тепер, коли з'явилась потреба мілітарної ініціативи, щось мені згадалась та пісня. Там два куплети про січових стрільців. Актуальне що тоді, що тепер. Це махновщина, що називається. Втратили тоді сто років Україні. Треба знати. Висновки зробили? Не думаю. "Чи ви, хлопці, спали, чи ви в карти грали, що ви Україну москалям віддали? Ані ми не спали, ані в карти грали, а ми молодії команди не мали?" В Криму не та ситуація? На Сході не то? Колесо історії крутить, крутить, повертає на свої позиції. Січові стрільці, повстанська армія, і відповідно тепер. Там є куплет: "Сотня літ минає, а москаль і нині спокою не має. Десь там на Донбасі йде орда зі Сходу, щоб забрати волю в нашого народу. Не забрати волю в нашого народу". Були в Дебальцевому ще перед котлом, один куплет там написаний, інший – далі. Але дорога диктує свої емоції. Вояка почув, сів і говорить: "А ета пєсня, она аткуда?" Я хотів, щоби вона була актуальна, щоби отой Льоша з Волновахи запам'ятав і заспівав. І по сьоднішній день, де тільки не ходимо, говорить Льоха: "Зеник, давай нашу, любімую".

Якби мені раніше хтось би сказав, що Льоха з Волновахи буде таке казати... На Донбасі раніше й на плечі б наплювали, сказали б: "Бандеравци, та шо ето ви прідумалі". А тут Льоха каже, що "ето єво любімая пєсня". Мій дідо десь в гробі перевертається і думає, що то з того вийшло. Чоловік каже, що "да, мнє тяжело по-украінскі разговарівать". Але, певне, ген є з тих козацьких ше столітніх часів. Фінальна версія пісні вийшла хард-рокова, але то ше хард-рок від мого діда.

Як пишуться пісні?

– Та звичайно, ну. Якщо є ручка, записую. Або на диктофон. Ось тільки їхав сюди, придумав: "Хрещатик, Театральна, Універ, Вокзальна, їдуть до хати хлопці – дємбєля, завтра будемо у Львові, там чекає рідна хата вже моя".

Історію "Молитви на Різдво" розкажу. Їхали на АТОвщину. 30 грудня прибули в Новоайдар. І так різко упав сніг. Було сухенько, а тут мете, дубарь страшний. Там же степ, то налітає і не так, як в Києві, а таки зимно. Проходимо на той блокпост. Розговорилися. Недалеко така будка була, у ній – шість чоловік. Ми заколядували нарядно все. Хлопці запитують, звідки ми.

– Я зі Стрия.

– А я отам з Коломиї. То ви як на Новий рік?

– Та осьо вже маємо їхати, відбули концерти. Тепер напрям – додому. Я пообіцяв. Донька приїде, зять. А ви як, поїдете?

– Та ми тут залишаємось. Четверту ротацію відбуваємо. Після свят обіцяли мо відпустити.

Уяви: сніг, надворі мете. Ти сідаєш у машину, тепло. Поїв, не голодний. І ти собі їдеш, і знаєш, що їдеш до хати. Так дивишся назад, а двоє хлопців стоять. І так мені ця картина все перед очима, коли їду звідтам.

Та молитва треба, щоби хлопці вижили і перемогли. І коли ми сідаємо на Різдво за стіл, молимося, свічку запалюємо. І згадуємо про цю біду. Надії на моє покоління менше, а мала Оленка там каже: "Слухай, Тодосику, як мама буде носити пироги чи то кутю, ти підійди і нагадай: "Мамо, давай за того вуйка помолимось, що там на тому блокпості стоїть". У залі сидять діти на концерті, кажу: "Обіцяєш вуйкові Зенику ізгадати? Чув, Тарасе? Зробиш?" Завжди прошу. Ідеш до людей і думаєш, що говорити. Бо ті сприймають. У нас пройшла та переоцінка цінностей, і люди вже почали відрізняти, де зерно, а де полова у тих словах.

Чим займаєтеся у вільний від концертів час?

– Проводимо чемпіонати від федерації тенісу. Я з братом тримаю тенісний корт. Казав учню: "Іване, я їду на схід. А ти тут сам дивися за порядком без тренера". Телефонує вчора: "Я третє місце виграв, кубок маю". А я кажу: "І мені орден дала 128 закарпатська бригада".

Що побажаєте нашим людям у новому році?

– Мрію скажу. Вона у тій молитві є. Що все ж таки тато прийде до хати. Але з перемогою. Сяде за стіл. Хай буде як в американській мілітаристській рекламі. Дитина грає в баскетбол, її нагороджують, читає ту грамоту, а тут бах! З рюкзаком у формі батько заходить. Жінка каву сідає пити, їй приносять меню, і приходить чоловік з фронту, руку на плече кладе. Отак несподівано. Було й таке, що жінка не чула, дитина не чула, а собака зачув. У тій країні розвинене мілітарне суспільство. Не так, як у нас. Часто чуєш: "Вийди з маршрутки, ти тут зайвий".

Хочеться, щоб раптово капітуляція була, здалося ОРДЛО. Танки вийшли на кордон. Заєць пробів – пух! – зайця нема. Москаль пройшов – попіл з нього. Що б я хотів побажати вашому поколінню? Ідіть далі. Нема авторитетів. Я є з совкового періоду. З мене виженеш того раба, хіба як положать на два метри в землю. І так далі. Ви народились в інших умовах. І ваше завдання – йти своєю дорогою. А старше покоління навіть не зробило висновків по тій війні. То є складова пристосуванства, корисливості. На початку 2014 вбили того, хто міг повести українську армію. Генерала Кульчицького. Знав його особисто.

Внука маєте, так? А що, наспівує пісні за дідом?

– Ми концерти перед гостями влаштовуємо. "Сява Україні" співаємо. А чом не співати? Як тільки стояти навчився, показував на медіатор: "Дай мені той камінчик". Взяв йому пластмасову гітару. Він знайшов на планшеті, де дідо співає "Слава Україні". І шурує. Далі купили дерев’яну. Баба раз послухала. Вона у мене профі, то я любітєль. Має музичну освіту. Сказала, що у нього ритмічно виходять речі, які випускникам музичної школи не завше вдаються. Тисячі моїх слухачів в ютубі почують його й зачнуть нервово курити.

Читайте також: Доба у зоні АТО: у штабі сповістили неприємну звістку

А то, бувало, йдем гуляти на дитячий майданчик. Останнім часом ходить із залізним трамваєм, що мене хвилює. Каже, що мусить захищатись. Деколи він має рацію. Якби лише бійку не схарактеризував. От і тоді так дивиться довкола. Я кажу: "Дай трамвайчик сюда". Глянув на мене з-під брів, що лишив без зброї. Почув російську мову, кричить:

– Дідку, москаліііі!
– Катрусєнка, ідьом отсюда….
– Дідку, і там немає москаліііів?

Він мене півгодини третирував. Але ж кричати не заборониш. Йдем по дорозі: "Он москаль пішов, а поліція чо не забирає москаля?" П’ятий рік малому.

У садочку побився з Софійкою. Вона вдвічі більша від нього. Назріває шкандал. Я приходжу. А мама її вже стоїть, чекає. Вся в соболях. Вже хтіла наїхати, коли бачить, що я у формі.

– Нада шото дєлать.
– Та ми робимо, ви звиняйте. Хай тримаються на віддалі, – кажу.

Він стояв, уважно слухав. А далі чобіт дістає й говорить: "Тут що тобі Москва? Говори до мене українською, я не розумію, що ти там говориш". Я того не вчу. Навчу речей, що відложаться на серці. Ніби зарано говорити, що за мову треба боротися. А він сам відчуває.

Читайте також: Росія змінить свою позицію щодо окупації Донбасу, – Волкер