Замовкнути думками назавжди, – Alina Pash зізналася, що часто хоче накласти на себе руки

Аліна Паш зізналася, що їй складно говорити про це. Вона наважилася розповісти про те, що турбує, бо зрозуміла, що лише так зможе бути повноцінно відвертою з собою.

Читайте також Слава Богу, що він завмер, – Анна Саліванчук зізналась, що її ненароджений син міг бути хворим

Alina Pash про самогубство

"Частіше за все я писала подібне у свої щоденники. Там ще багато моторошних малюнків", – зазначила артистка, додавши, що намагається змусити себе розібратися у проблемі, проте не може довести терапію до кінця. І на це є різні причини. 

Маю відчуття, наче я, мов маятник, що на етапі "у вас на радарі тріщина", червоні ліхтарики підморгують, а я чомусь тупо готуюсь до свого 26-го квітня, аби лупанути й замовкнути думками назавжди,
– поділилася Аліна. 

"Суїцидальний мерзотний голос всередині, який каже: "Хай воно все горить яскраво, буде красиво і муки нерозуміння себе і всього навколо нарешті закінчаться, тож зроби це драматично!". Диктує найгірший сценарій і я чомусь його приймаю", – написала Паш.

Дівчина зізналася, що, коли пише це, мороз пробігає шкірою і вона задумується, невже й справді часом буває такою.

Alina Pash про самогубство / Фото з інстаграму співачки

Текст з фото Аліни Паш:

У моєму житті майже ніколи не було великих трагедій чи травм. Лише смерть двоюрідної сестри, коли мені було 12 років, яка в певний період життя замінила мені рідну. Більше чогось дуже негативного та складного я не пригадую. Дійшла до своєрідних висот і все чудово. Десь воно й насправді так: у мене пречудова сім'я, родина, яка завжди підтримувала й підтримує. Я здорова, активна, творю музику з найкращими людьми. Поруч є люди, які слухають, обожнюють і кажуть, що я роблю щось дуже особливе, не таке, як інші. Зараз в українських кінотеатрах транслюють фільм з моєю участю. Днями я презентувала кліп з крутим бельгійським музикантом. І ще багато різних деталей. 

Але чомусь при всьому цьому я все одно почуваюся лахміттям, яке не може знайти своєї дії. Не покидає відчуття, що я не там і не з тими чи мене взагалі не має бути. Я не можу знайти розуміння у стосунках, обираючи якихось ментально скалічених чоловіків. Потім ми разом, наче 2 зомбі, вбиваємось. 

І цей сценарій повторюється, що породжує у мені параною у всіх її найгірших джерелах. 

Я не приймаю наркотики, добре сплю, харчуюся, займаюся фізичними вправами тощо. Я пропрацьовую це зі спеціалістами, практикую, читаю, але… Воно все одно повертається до мене знову і знову. 

Я втомилася. Не розумію, з чого почати або як зупинити це коло. Хочеться ридати, кричати й чекати, поки прийдуть і заколишуть, аби не бути в реальності. Але я вірю, що, бувши відвертою з собою, можна виплутатися і я знайду свої ключі. 

Врешті-решт ми всі бажаємо одного – вміти бути щасливим. Саме вміти. Я закликаю себе і тих, кому якось відгукується вище написане, не боятися говорити про свій біль, не тримати його в собі, звертатися за допомогою, бо це нормально! Не залишатися у цій ямі з дурних темних думок. Я не хочу, щоб мене зараз шкодували. 

Найбільше за все я б хотіла, аби ті, хто читає це, просто почали помічати, коли нашим близьким та друзям погано. Підтримували та приділяли для них свій час, цінували час, відданий ними. Аби вміли зупинити сарказм у словах чи листуваннях, вміли пробачати, емпатувати, розуміли, що добро й милосердя – це круто, це благородність й хороші манери, не якесь далеке пройдене століття. Щоб не судили людей, не знецінювали, не писали злісні коментарі, щоб зігнати злість. Щоб дорослішали свідомо, вимикали телефон хоча б на годину в день, ходили гуляти в ліс чи біля річки.

Собі бажаю дійти до того моменту, де відчую себе в розумінні з собою. Щоб хоча б пів року змогти бути без припадків "самознищення". Видихаю. Пишу з літака Київ – Барселона. Нарешті офіційний відпочинок на 10 днів. Я тебе чекала майже 2 роки! Будуть море, музеї, друзі з Іспанії, Франції, Італії та Польщі. Буду менше тут. Буду більше там. І ти будь! Все вийде!