Приводом до нашого знайомства стала поїздка Макса з Вінниці до Варшави, в якій «перевалочним пунктом» був Львів. Мої вінницькі приятелі попросили зустріти його і скласти компанію на декілька годин до відправлення поїзда. Але до Польщі він поїхав тільки наступного дня, а наша зустріч не стала останньою.

Висновок про неординарну особистість Макса я зробив одразу, як його побачив: червоні брюки, сині туфлі, підтяжки, капелюх — не таким я собі уявляв типового жителя Нідерландів. Як уже потім виявилось, він володіє вісьмома мовами, віртуозно грає на фортепіано та скрипці, до того ж має тонке почуття гумору, тож інтерв’ю було не уникнути.


— Перш за все — декілька слів про те, як ти потрапив до України?

— Це дуууже довга історія. Коли мені було 15, я навчався в так званій демократичній школі. Є ціла система демократичної, іншими словами — вільної освіти. Там можеш робити все що завгодно, все, що тобі подобається. Тобто це не є школою в звичайному сенсі. Ця система була започаткована в США близько 50 років тому.

— Який відсоток дітей навчається за такою системою?

— Небагато — приблизно 5%. І справа в тому, що час від часу відбуваються міжнародні конференції, зустрічі для учнів саме таких шкіл. Також при бажанні кожен може взяти участь в програмі обміну учнями. На той час я хотів вдосконалити свою німецьку, тому я вирушив до Берліну. Я жив там протягом півроку.

— Чи не було тобі страшно покидати Голландію, своє рідне місто, в такому юному віці? І як до цього поставились твої батьки?

— Коли мені було 15–16, то певний контроль з боку мами все-таки був, адже якими ми старими би не були, для матерів ми завжди будемо дітьми.

До того ж, в мене абсолютно не було якогось внутрішнього страху,
я відкритий для світу, для нових вражень і досвіду.


— Давай повернімось до історії, як же ти все-таки опинився в Україні.

— В період мого навчання в Німеччині, коли мені було 16 чи 17 років, мене запросили взяти участь в конференції в Данії. До слова, це просто чудова країна. Так от, на цій конферненції була делегація з вінницької приватної школи. Ми поспілкувались, я їм сподобався, вони мене запитали, чи не хочу я викладати англійську для молодших класів і заодно вивчати українську і російську мови. Звісно, я пристав на таку пропозицію і поїхав до Вінниці на місяці три.

— Чи був якийсь трудовий контракт чи угода між вами?

— Ні, це була просто домовленість на словах, українська сторона забезпечувала проїзд і харчування. Фактично я працював за їжу. Але мене це влаштовувало. Словом, в тій вінницький школі був вчитель української мови та літератури, який також працював на кафедрі іноземних мов в педагогічному університеті. Я з ним потоваришував.


Одного ранку, коли я ще спав, він мені зателефонував і запитав,
чи не хотів би я зустрітись і поговорити з деякими людьми про мови.
Хвилин через 10 я був готовий, і ми разом з колегою вирушили.
Я запитав, скільки там буде людей, на що він відповів: “Просто декілька людей,
не хвилюйся”. Але коли я заглянув до аудиторії, в мене був невеличкий шок —
там сиділо 400 студентів, було шумно і неспокійно.


— Якою була їх реакція?

— Я привітався, аудиторія мені відповіла в один голос — як в армії. А потім все якось плавно пішло, само по собі. Заняття, які я проводив, внесли в розклад, а згодом мене офіційно працевлаштували. Так я став там викладачем — читав лекції, проводив практичні заняття, таким чином я пропрацював два місяці.

— Як часто ти почав відвідувати Україну?

— Щонайменше тричі на рік. Це триває й досі. Часом лишаюсь на декілька тижнів, деколи — на довший час. Але завжди люблю сюди повертатись.


— Цікаво, а яка в тебе освіта?

— Зараз я навчаюсь в Нідерландах за двома спеціальностями — економіка та лінгвістика. До речі, три тижні тому я з подивом для себе самого успішно склав іспит з російської мови.

Я не навчаюсь в навчальному закладі в звичайному розумінні цього слова. Наша система освіти передбачає можливість складати іспити для отримання сертифіката, який буде підтверджувати мій освітньо-кваліфікаційний рівень в тій чи іншій галузі — свого роду диплом. У нас багато людей так навчаються.

— Але ж я знаю, яке твоє справжнє захоплення — музичні інструменти!

— Це дійсно так. Почнімо з того, що я просто обожнюю музику. З шести років я почав вчитись грі на фортепіано, потім на скрипці. Згодом це переросло у велике хобі — я почав колекціонувати так звані механічні піаніно (self-playing piano), або, як їх ще називають, — піаноли.

— Піанола?

— Так, піанола. Від звичайного фортепіано вона відрізняється тим, що має пневматичний механізм, різної складності та принципу дії, який може записувати і відтворювати гру. В моїй колекції зараз 35 екземплярів. Кожен з них я можу розібрати і зібрати, налаштувати і примусити звучати, як потрібно.

— Так, це велика частина мого життя, моєї особистості. Те, без чого я себе не уявляю.

— Ти знаєшся на всіх видах піанол чи на якихось конкретних?

— Я займаюсь конкретними видами піанол — такими, які не тільки відтворюють звук, але й записують саму гру.

Принцип дії заснований на використанні перфострічок. Такі інструменти
при записі влювлюють нюанси гри піаніста, її відтінки, фіксується не просто нота, не просто звук натиснутої клавіші — а манера гри, адже нота
може звучати тихо, а може — голосно, може протяжно, а може — коротко.


Одного разу мені потрапила до рук дуже цікава піанола, з дуже гарним звучанням і особливим механізмом, принцип дії якого був фабричною таємницею. І, уяви собі, я — єдина людина в світі, яка розгадала, як він влаштований! Саме на такому інструменті грали і записувались Рахманінов і Горовіц. І це єдиний спосіб, який дає змогу послухати «живу» гру, автентичне звучання, до прикладу, Сергія Рахманінова, відчути його власну інтерпритацію творів, вловити динаміку і всі деталі.

— І твоє завдання — привести інструмент до ладу і правильно налаштувати його?

Саме так, адже без спеціаліста це просто купа брухту, яка нікому не потрібна. Фокус в тому, щоб змусити усю цю машинерію звучати, і звучати красиво. А це доволі непросто. У всьому світі налічується всього 5–6 таких спеціалістів.

Крім того, є такого типу інструменти, які відтворюють гру багатьох інструментів одночасно. Всередині механізму може бути скрипка, барабани, духові інструменти і навіть цілий оркестр. Такий агрегат набагато більший за звичайну піанолу.


— Поговорімо про Україну. Перед тим, як вперше побувати в нашій країні, що ти про неї знав?

— Аболютного нічого. Хіба що знав, що тут розмовляють українською мовою, чув про Чорнобиль. Бубка з України, Кличко... Ну і, звичайно, Горовіц!

— Чи не ототожнював ти на той момент Україну з Росією, як це роблять багато іноземців?

— Ні. В моєму уявленні це дві різні країни. Але все одно для мене Україна була країною мавп, «банановою республікою». Та не все так погано. Відбуваються хороші зміни, і років через 20 у вас все буде о’кей. Але потрібно над цим працювати.

Я бачу, як змінюються міста, щось будується постійно, роблять дороги.
Проте є одна річ, яка мене дико дратує в Україні, — це колір, в який фарбують будинки. Рожевий, синій, фіолетовий, помаранчевий — це просто жах.
У Львові, наприклад, чудова архітектура, але для чого так псувати будинки.


Не розумію цього.

— Взагалі, в тебе змінилась думка про українців після того, як ти регулярно почав відвідувати Україну?

— Безумовно! Звісно, в ліпшу сторону. Коли я вперше відвідав вашу країну, в мене склалось враження, що це цілковито корумпована держава без ознак цивілізації. Як показав час, я був близький до істини. І ці негативні процеси відбуваються й зараз. В моїй країні корупція — це гірше, ніж вбивство.

Але мені тут подобається. Є багато нормальних, адекватних людей, але їх, на жаль, не так просто знайти.

— Що б ти порекомендував молодим людям — залишатись в Україні чи їхати за кордон вчитись чи працювати?

Однозначно виїжджати звідси.


Серед української молоді, і це я бачу, зокрема, по моїх студентах, є надзвичайно багато талановитих, обдарованих людей. І за кордоном є попит на них.
В Україні ти не зможеш себе реалізувати повністю. Західні країни дають
таку можливість і навіть заохочують таких людей.


Зрештою, я порадив би кожному якомога більше подорожувати, щоб мати змогу порівняти і зробити вибір, виходячи вже з власного досвіду. Це дуже цінна річ — мати змогу безпосередньо познайомитись з іноземною країною, пізнати її культуру.

— Чи є щось спільне між голландцями і українцями? І в чому найбільша відмінність?

— Головна відмінність в тому, що українці досі мають радянське мислення — дуже примітивне і вузьколобе. Наведу приклад: два дні тому я на вокзалі намагався придбати квитки. На годиннику було 14:29, а каса зачинялась о 14:30. Я звернувся до касира з тим, що хочу купити квитки, а рівно о 14:30 вона закрила касу перед моїм носом. В нас це неприпустимо — тебе вислухають, тобі допоможуть, тебе обслужать.

Це і є одна з головних проблем — відсутність у людей належної самосвідомості і соціальної свідомості.


— А що ж між нами спільного?

— Давай я ліпше скажу, чим українці відрізняються в кращу сторону. Коли ти когось з українців знаєш близько, коли хтось є твоїм другом, — ти відчуваєш надзвичайну відкритість, щирість, гостинність, постійне бажання чимось поділитись, готовність допомогти. Це люди з відкритим серцем. І це мене «чіпляє» по-справжньому.

— Ти цікавишся політикою?

— Ні, не особливо. В мене просто не вистачає на це часу. Нехай політикою займаються політики.

— Чи вважаєш ти нормальною ситуацію, коли політикою цікавляться всі — від дітей до літніх людей? Така ситуація в Україні, де кожен все «знає» про політику і думає, що розуміється на ній.

— Значить ваші політики досягнули своєї мети — відволікли людей від реальних справ і змусили цікавитись тим, що їх, по суті, цікавити не має. Вони втягнули простих людей в псевдополітичний процес.

В Нідерландах все чітко, державний апарарт працює, як злагоджений механізм. В нас ти відчуваєш захист з боку поліції. Тому людям не цікава політика.

Про що можна говорити, якщо в Україні служба доставки піцци приїжджає швидше, ніж швидка допомога.


В нас «швидка» їде не більше двох хвилин.

— Яким тобі видається майбутнє України?

— Гадаю, ви будете в ЄС, але не думаю, що це хороша ідея. Європі не потрібна теперішня Україна. У вас самодостатня країна, прекрасна мова, прекрасна культура. Якщо ви хочете змінити щось навколо вас, почніть з себе.