Дмитро Тьомкін — композитор українського походження, який здобув чотири "Оскари"
У середині минулого століття ім’я Дмитра Тьомкіна було у всіх на устах — виходець з українського містечка Кременчук Полтавської губернії був найвідомішим творцем музики до фільмів про ковбоїв. Критики не переставали дивуватись, як йому вдається настільки точно відчути дух прерій. Він же коротко відповідав: "Бо степ є степ, а між козаками і ковбоями є чимало спільного".
Читайте також: Ісидор Хорвін – виходець з України, що заснував найповажнішу у Штатах фірму з виробництва шкіри
Мама Дмитра – Марія Тартаковська викладала гру на фортепіано, тож хлопець змалку награвав прості мелодії. До тринадцяти років його майстерність настільки зросла, що хлопця прийняли до консерваторії у Петербурзі. Аби заробити перші кишенькові гроші, акомпанував у кінотеатрах для німих фільмів цей досвід за десяток років принесе йому чималі гроші. Пізніше до влади приходить більшовицький режим, і музикант приймає рішення емігрувати до Європи. Тьомкін навчається в Берліні, гастролює в Парижі, а наслухавшись розповідей Шаляпіна про "країну можливостей", виїжджає до США.
Чергового музиканта Штати зустріли холодно – вдалося лише знайти роботу піаніста в балетній трупі. Її керівниця Августина Раш невдовзі стане дружиною Тьомкіна і зрештою прокладе йому шлях до Голлівуду.
Дмитро Тьомкін з дружиною
Якось режисери "Метро Голдвін Маєр" попросили Августину зробити для їхніх мюзиклів кілька постановок. Музику для них вона, звісно ж, довірила написати чоловікові, і саме ці твори привернули увагу продюсерів. Починаючи з 30-х років, країну охопила Велика депресія — населення не мало грошей відвідувати концерти, тож Тьомкін цілковито присвячує себе кіноіндустрії. Береться за будь-які замовлення, часто вони настільки дрібні, що ім’я навіть не вписують у титри. У 50-х роках він композитор з найвищими гонорарами.
1952-й рік став вирішальним – стрічка "Рівно опівдні" була під загрозою провалу. З допрем’єрного показу кінокритики та преса вийшли розчарованими. Продюсери стрічки запустили на радіо ротацію саундтреку з фільму і він миттю посів перші місця в чартах, привернувши тим самим увагу публіки. На церемонії "Оскар" Тьомкін забрав із рук Волта Діснея одразу дві нагороди: за музичне оформлення та пісню. Віджартовувався, що почувається, як мама чудових близнюків.
Читайте також: Львівський велотрек: столітня історія, яка вражає
Про його почуття гумору говорив увесь Голлівуд. Тьомкін запевняв, що написання музики до фільму нагадує йому "приправлення оселедця цукром", а коли остаточно набридало питання про його європейське походження та американські вестерни, відповідав: "Йоган Штраус навряд чи був відмінним плавцем, але це не завадило йому написати вальс "Блакитний Дунай". Комізму додавав ще і його жахливий слов’янський акцент, який уперто нікуди не зникав. Зрештою він неабияк допомагав у перемовинах з продюсерами. На всі їхні побажання Дмитро кивав головою, а коли приносив готові ноти, виявлялося, що зробив на свій розсуд і обережно промовляв: "Будь ласка, не ненавидьте мене, але, можливо б нам краще… ".
Третій "Оскар" йому вручають у 55-му за фільм "Високий та могутній". В написанні музики йому допомагали Чайковський, Штаус, Бетховен і Моцарт.
Композитор Дмитро Тьомкін
Процес написання музики проходив у кілька етапів. Спочатку читав сценарій та визначав мелодику фільму. Далі приходив на знімальний майданчик і прислухався до голосів акторів. Намагався, аби його мелодії підкреслювати тембр головних виконавців. Коли монтаж був готовий, переглядав стрічку із секундоміром, чітко прописуючи собі кульмінаційні моменти і тривалість усіх епізодів. Далі писав музику і нарешті записував її разом з оркестром.
Створивши музичне оформлення до понад 160 стрічок, виходець з Полтавщини остаточно закріпив появу нової професії – кінокомпозитора, для якого непотрібно концертних залів та яскравих афіш. Тепер їх заміняють кінотеатри і фінальні титри.
Як виглядав ансамбль Вірського, чиї виступи відвідували Сальвадор Далі, президент Монако та Єлизавета ІІ
Одеський балетмейстер Павло Вірський прославив український танець на весь світ. Він почав займатися балетом лише у 18 років, що не завадило йому побудувати блискучу кар'єру. Подивитися на його постановки проходили Сальвадор ДалІ, Елізабет Тейлор, президент Монако та Єлизавета ІІ. Остання навіть запрошувала танцюристів до Букінгемського палацу.
В одному й тому ж місті ансамбль Вірського міг давати по 10 концертів, і попри це щоразу збирати аншлаги. Біля каси продажу квитків найчастіше висіла табличка "Розкуплено".
Головними критеріями успіху для нього стали дисципліна та майстерність. Останню відточував на репетиціях, яких зазвичай було по 2 на день, а то й 3. Звичайний поклін вони могли відпрацьовувати по кілька годин, що й казати про складні елементи. Аби навчитися тримати рівну лінію, доводилося цілими днями крутитись у репетиційному залі. Про дисципліну в ансамблі Вірського й узагалі ходили легенди.
Читайте також: Саймон Кузнець – харків’янин, який навчив світ рахувати ВВП і отримав Нобелівську премію
Хореограф починав з власного прикладу – наприклад, ніколи не запізнювався. Під час репетиції погрозливо ходив із палицею в руках і миттю помічав, якщо хтось працював упівсили.
Хореограф встигав усе – придумати новий танець, переписати з диригентом мелодії, затвердити ескізи вишитих сорочок, перевірити якість швів на них і випросити у міністрів кілька квартир для солістів. Ансамбль забирав увесь час і сили, такої ж віддачі вимагав і від танцюристів. Танцювальну програму Вірський розбавляв комедійними мініатюрами, які вимагали від танцюристів ще й акторської майстерності.
Іван Тиктор – медіа-король Галичини XX століття
Якби у 1920 році у львівській кав'ярні вам закортіло почитати пресу, то на вибір вам би запропонували десяток польських, єврейських, вірменський газет та навіть свіженькі часописи з Європи. Україномовних було небагато. Скажімо, газета "Діло". Це було поважне аналітичне видання для галицької інтелігенції, здавалось, що конкуренцію їм неможливо скласти. Втім, Іван Тиктор і не збирався це робити.
У 30 років, продавши частину свого майна, Тиктор викуповує права власності на газету "Новий час", в якій друкують репортажі, історичні хроніки, карикатури та спортивні новини. Не оминають журналісти й політичних тем, хитро маневруючи між заборонами польської цензури.
Реклама для газети «Новий Час» (1936 рік)
Коли газета набирає кількатисячний тираж, у Тиктора визріває ще амбітніша ідея – принести газети у село. Видавця наперебій відраджують, мовляв, це марна справа, селяни бідні і не будуть витрачати 1 злотий в місяць на періодику.
Читайте також: Українська компанія, що творить революцію у кіноіндустрії – Front Pictures
Але підприємець знаходить спосіб зацікавити читачів – у подарунок до передплати йшло страхування корови на 120 злотих. Якщо з нею щось ставалось – віденська страхова компанія повертала 70% її вартості. Те, що здавалось авантюрною справою – насправді принесло справжній капітал. Наклад сягнув нечуваних 40 тисяч примірників, що вивело тижневик "Народна справа" у топ видання Західної України.
Зразок сторінки тижневика "Народна справа" (1918 рік)
Видавець розуміє – потрібно й далі розширювати аудиторію. Незабаром для дітей з'являється місячник "Дзвіночок" накладом 30 тисяч примірників, та гумористичний тижневик "Комар", а це ще 7 тисяч примірників. Важко було знайти галицьку родину, яка б не переплачувала хоча б одне видання Тиктора.
Обкладинка часопису "Дзвіночок" (1931 рік)
Реклама для газети «Комар» (1936 рік)
В умовах бездержавності він створює медійний концерн "Українська преса". Аби втримувати масштаби, підприємливий українець закуповує найкраще друкарське обладнання та машини для розвезення газет. Саме у редакції Тиктора вперше у Львові з'являється телефон. На нього працює понад сотня людей та понад три тисячі кореспондентів, в тому числі у Європі.
Реклама для публікації "Української Преси" на обгортці видання "Аматорський Театр" (Львів, 1936 рік)
Свій успіх видавець намагається використати і для просвітницької діяльності. Фінансує громадські організації "Просвіта" та "Рідна школа", а разом з істориком Крип'якевичем видає "Історію України", "Історію української культури" та "Історії українського війська". Коли видавнича справа міцно стоїть на ногах, Тиктор ще й відкриває виробництво кави з цикорію – чудове рішення, зважаючи, що рекламу його кави щоденно бачили десятки тисяч людей.
Читайте також: Іван Мазепа: як український гетьман став символом нещасливого кохання у Європі
У той час подібних історії успіху серед українців було небагато, приклад Тиктора надихав. Втім вересень 1939 року в одну мить перекреслить подальші плани видавця.
За пактом Молотова – Ріббентропа Західна Україна переходить Радянському союзу. Нова влада першим ділом береться за пресу. Конфісковує приміщення концерну, друкарню та навіть запаси паперу. Це все перейде до новоствореної газети "Вільна Україна".
Проте Тиктор не здавався. Він продовжував видавати україномовні видання в Польщі, Австрії та Канаді. Але в Україну видавець більше не повернувся.
Тетяна Яловчак – перша українка, яка побувала на найвищих вершинах усіх континентів
Її біографія нагадує мотиваційний фільм, де герой завдяки неймовірній силі волі досягає мети. Судіть самі, уперше піднятися на гору у 29 років, а у 36 – вже підкорити найстрімкіші вершини кожнісінького материка.
Навряд чи стоячи на вершині Мачу-Пікчу в Перу, українка уявляла себе професійною альпіністкою. Просто гори стали улюбленим способом відпочинку, і що більше їх ставало, то важче було встояти перед наступним маршрутом.
2012 рік найвища точка Африки – Кіліманджаро. Ще за рік Ельбрус – найвища гора Європи. У 2015 році – АконкАгуа – пік Південної Америки.
Читайте також: Freckled sky – неперевершена творча команда, яка підкорила американську публіку
Якось Тетяні розповіли, що на Евересті ще ніколи не було українок. 18 чоловіків, але жодної жінки. Ціль звісно – заманлива, але Тетяна надто добре усвідомлювала, яких ресурсів вона вимагає: фізичних і фінансових. Тож зосередилася на інших – нехай і менших, але реальніших.
Так станеться, що поштовхом до сходження на дах світу стануть бойові дії на сході України. У червні 2014 року, приземлившись в аеропорту Борисполя, Яловчак дізналася, що рідний Донецьк перейшов під контроль сепаратистів. В одну мить Тетяна втратила і дім біля Донецького аеропорту, і туристичну фірму, власницею якої була.
Потрібно було починати все спочатку. Тетяна запитала себе, що їй приносить найбільше радості в житті – відповідь була проста: гори. І якщо обставини перевернули її життя з ніг на голову, то новий етап вона розпочне з мрії – з Джомолунгми. Залишалося тільки знайти 60 тисяч доларів.
Тетяна шукала спонсорів, зверталась і до політиків, і до президента, утім безрезультатно. У неї не вірили. Тоді вона продала свою донецьку квартиру і вирушила в Непал. От тільки не лише вона. На ті ж самі дати запланувала сходження ще одна українка – Ірина Галай.
Влаштовувати перегони на горі, яка й так усіяна трупами, Тетяна не захотіла. Їхня команда поступилась. Після таких зусиль і життєвих випробувань Тетяна підняла український рушник на найвищій вершині планет, але вона була другою. Ще один привід показати характер.
Українка Тетяна Яловчак підіймає вишитий рушник на Евересті
2017 рік спортсменка завершила у статусі альпіністки номер один, підкоривши вершини Аляски, Австралії, Океанії та Антарктиди, Яловчак зробила неможливе, стала першою українкою, що виконала програму "Сім вершин"
"Ми закрили програму. Я пишаюсь, що українка", – гордо заявила вона.
Рус Гінсбург – донька одесита, що стала верховним суддею США
Такій шаленій популярності позаздрять навіть голлівудські зірки. За книгами Рус Бейдер Гінсбург вишиковуються довжелезні черги, та й документальний фільм б’є касові збори. При цьому їй 85 років, що робить її найстаршою служителькою Феміди у Верховному суді.
Вона найшвидше виносить рішення у своїх справах, тому знімати з посади її ніхто не збирається.
Читайте також: Інженер українського походження, без якого Apple не мав би шансів на успіх: життя Стіва Возняка
Рус народилась у сім’ї одеського емігранта та мами-австрійки, яка наголошувала на тому, що потрібно завжди залишатись леді, тобто вміти контролювати свої емоції. Звісно, добре зустріти принца на своєму шляху, але якщо такого не станеться – вміти себе прогодувати. Що ж, так званого принца – Мартіна Гінсбурга – вона таки зустріла, коли навчалась на юридичному факультеті.
Рус Бейдер Гінсбург з чоловіком
У неї був диплом із найвищими на потоці оцінками, але роботу ніхто не пропонував. Взагалі, на це було 2 причини – вона жінка, та ще й мати 4-річної доньки. Таких працівниць юридичні фірми не хотіли. Професори Рус навіть погрожували компаніям, що більше не будуть присилати їм своїх випускників, якщо ті не приймуть їхню найкращу студентку. Така стратегія подіяла.
Читайте також: Павло Віктор – вчитель фізики, чиї лекції переглянули майже 7 мільйонів разів
Так почалась її юридична кар’єра, а вже в 1993 році Білл Клінтон запропонував їй крісло у Верховному суді США. Так Рус стала другою в історії жінкою на такій посаді.
У своїй діяльності Рус завжди боролася за рівні права для темношкірого населення та жінок. Сама пригадувала, що на першій роботі їй платили менше, мовляв, у неї чоловік добре заробляє. Що й казати, але навіть суддівська мантія пошита з розрахунком, що її носитиме чоловік, тож на горловині є виріз, який відкриває комірець сорочки та краватку. Вона вирішила додати елегантності – зібрала цілу колекцію комірців з мережива, бісеру чи каміння. Саме вони сформували її стиль.
У 99-му році у неї діагностували рак, за 10 років – інший. Щоразу її боротьба з недугою тривала без відриву від роботи.
Як можна підтримувати настільки хорошу фізичну форму? Рус не приховує – радо запрошує журналістів на свої тренування: 20 віджимань, планка по 30 секунд на одній нозі, і все під звуки класичної опери. Співати вона не вміє, але на грудях гордо носить напис "Супер діва".