Плакала, кричала, била подушки, – Ксенія Мішина відверто про лікування у психлікарні

Відома українська акторка та "Холостячка" зізналась, що потрапила до лікарні з власного бажання, щоб отримати відповіді на запитання, які її турбували. Але спочатку її стан був дуже складний.

Читайте також Ми не разом, – Ксенія Мішина зробила заяву про стосунки з Еллертом

Ксенія Мішина про лікування у психлікарні

Коли ж дівчина вперше зайшла до приймального кабінету, її боязнь збільшилась. Лікарка діагностувала Ксенії невроз. Це поняття, що узагальнює групу психічних захворювань, спричинених перенавантаженням нервових процесів.

Повірте, стіни цього закладу не надихають. Послухавши мою історію, сповнену жаху та безсилля, лікар сухо промовила: "Невроз. Але жити із цим можна. А з психотерапевтом, до якого я тебе відправлю, ти швидко впораєшся з усім",
– поділилась Мішина.

Дівчина займалась з психотерапевткою, до якої її привезли. Тоді майбутня акторка боялась ходити. До того ж у її сумочці завжди був тонометр, карвалол і каптопрес. Лікарка запевнила, що Ксенія змінить "набір бабусі" на "набір дівчини".

"Усього ми займалися близько 3 місяців і це було справжнім знайомством із собою. Поступово я розкривала такі верстви психіки, яких раніше навіть боялася доторкнутися і саме цей страх і блокував мене, мою свідомість і тіло. Це було боляче, але чесно та правильно. Це надихало", – зізналась зірка.

Я відповідала собі на такі питання, від яких йшли мурашки по всьому тілу. Я плакала, кричала, била подушки. І я дуже її полюбила, тільки вона розуміла мене у той період життя і мої панічні атаки поступово зникали,
– додала вона.

Тоді Ксенія Мішина багато що усвідомила й вирішила, що повинна стати акторкою. Після її перемоги над хворобою, знаменитість почала новий розділ свого життя.

Ксенія Мішина / Фото з інстаграму Ксенії Мішиної

Що було до госпіталізації

• У минулому дописі акторка зізнавалась, що все почалося з панічних атак, які вона переживала мало не щодня. Тоді вона була студенткою економічного університету й не розуміла, для чого їй це навчання.
• У Ксенії Мішиної через напади паніки був постійно підвищений тиск. До того ж вона перестала ходити, й тільки лежала: "До мене щодня приїжджали швидкі й знижували тиск, заспокоюючи мою психіку, що розгулялася, яка ніяк не хотіла працювати на мене. На жодне запитання у моїй голові не було відповіді. Порожнеча. Це гірше ніж акваріум, цей вакуум зводив з розуму".
• Батьки возили доньку по лікарнях, але це не допомагало, адже загалом аналізи були в нормі. Тому у висновку дівчина й опинилась у психічній лікарні.

Текст публікації Ксенії Мішиної

Отже, один з моїх найбільш лякливих страхів збувався на моїх очах – я опинилася в психлікарні. Дещо полегшувало ситуацію те, що я потрапила туди з власної волі, у пошуках хоч якоїсь відповіді.

Зайшовши до приймального кабінету, мені стало ще гірше. Повірте, стіни цього закладу не надихають. Послухавши мою історію, сповнену жаху та безсилля, лікар сухо промовила: "Невроз. Але жити із цим можна. А з психотерапевтом, до якого я тебе відправлю, ти швидко впораєшся з усім".

Так почався мій новий розділ, і саме з цього моменту в ньому з'явився перший промінчик.

Інна Гуріївна – так звали мого першого психотерапевта. До неї мене привезли, бо ходити я тоді не могла, точніше боялася. На той момент зі мною в сумочці завжди були: електронний тонометр, щоб вимірювати тиск, корвалол і каптопрес, якщо я раптом почну вмирати.

Перше, про що терапевт зі мною домовилася, це про те, що найближчим часом я зміню цей набір бабусі на набір дівчини. Спойлер: на це у мене пішов рік, протягом якого я поступово залишала вдома те одне, те інше, тренуючи довіру до світу.

Наші зустрічі проходили кілька разів на тиждень, і якесь поліпшення я відчула відразу після першої терапії.

Усього ми займалися близько 3 місяців і це було справжнім знайомством із собою. Поступово я розкривала такі верстви психіки, яких раніше навіть боялася доторкнутися і саме цей страх і блокував мене, мою свідомість і тіло. Це було боляче, але чесно та правильно. Це надихало.

Я відповідала собі на такі питання, від яких йшли мурашки по всьому тілу. Я плакала, кричала, била подушки. І я дуже її полюбила, тільки вона розуміла мене у той період життя і мої панічні атаки поступово зникали.

Вона посіяла в мені зерно, найголовніше зерно мого життя: вірити собі! Вона навчила мене, що вірити собі – це дієслово, це означає йти за собою, своїми, навіть, на перший погляд, дикими бажаннями й ніколи не зраджувати внутрішньому навігатору.

Тоді я нарешті зізналася собі, що хочу і навіть повинна стати актрисою. І з того моменту почався новий розділ…

P.S. Інно Гуріївно, я не знаю чи читаєте ви мій інстаграм, але я вдячна вам досі за те, що ви підштовхнули мене до моєї правди та моєї долі.