Дмитро Шуров: В українців має розширятися "больовий поріг"

Розмова з українським музикантом, піаністом, співорганізатором музичних фестивалів у Києві розпочалась з питань про нову платівку, втім, у її контексті Дмитро Шуров зачепив і чимало важливих соціальних питань, проблем існування людини у сучасному світі, творчості та життя у таких умовах.

Діма, розкажіть, будь ласка, про свою нову платівку, яка побачить світ наприкінці весни. Чим вона буде цікава?

Другий альбом Pianoboy, який вийде наприкінці весни, буде соціальнішим, ніж платівка "Простые вещи". Суть одна й та ж: найголовніше в житті – це емоції. Якщо ви подивитесь всередину себе, то знайдете те, що вам по-справжньому важливе та цінне. А потім залишиться лише йти за цим.

Але справа в тому, що з новими піснями частіше виходить так, що я виливаю спочатку на папір те, що на душі, а потім підбираю до цього музику. В дебютнику було навпаки – або одночасно слова-музика, або спочатку була музика. Тепер стало більше слів, менше музики.

Як правило, це якийсь фортеп'янний риф та ритм. Я не буду вставляти оркестрів, якихось складнощів, не буде стільки бек-вокалів, як у першому альбомі. Але ми будемо зачіпати, як мені здається, багато важливих тем.

Що це будуть за теми? Якого роду?

В "Простых вещах" це досить простий, сонячний, навіть коли співає сумно – дуже життєствердний музикант. А в другій платівці це буде, як я сподіваюсь, Боб Ділан нашого часу.

Багато речей, які будуть в альбомі, все-таки ззовні, а не зсередини. Мені здається, це цікаво - робити речі не про себе, не про свої якісь переживання, а спробувати зробити так, щоб ти одразу співав про багатьох людей.

Кілька нових композицій вже побачили світ – як на них відреагували ваші шанувальники?

Поки що вийшли тільки дві пісні, друга - нещодавно, називається "Бандерлоги". Тому поки що важко сказати. В нашій країні пісні мають дійти до людей, поки ти відчуєш віддачу.

Але, наприклад, на концерті в Росії, який був на день Москви, ми грали на площі Великій на Поклонній Горі. Я поставив одну з нових пісень під назвою "Зомби". На цій пісні, хоча в ній немає нецензурщини, чи якогось прямого протесту, товариші в погонах підтягнулись до пульту і стояли "на стрьомі". Практично тримали мого звукоінженера за руку, щоб, якби раптом щось не те почули, одразу спів припинити.

Там багато всього відбувається. В Росії багато протестів постійно відбуваються – і на вулицях, і на кухнях. Тобто, звичайно, візуально здається, все спокійно, але в реалі влада боїться.

Завжди влада, яка має характер тиранії, боїться. Завжди тримає руки всім.

А не страшно, що і в нас подібне може початись? Все-таки зараз сценарій, за яким ми рухаємось, на жаль, нагадує російський. Принаймні, певні люди у владі орієнтовані саме на Схід.

Страшно, але, я думаю, що до цього не дійде. Мені здається, в Україні інші проблеми. І головна з них – це те, що нікому нічого не цікаво. Для мене, людини яка живе в цій країні, це головна складність. І я не кажу про музику – я кажу загалом.

Мені здається, саме тому у мене кожен вечір викручують лампочку, яку я вкручую біля своєї квартири, попри те, що я живу не в найгіршому районі Києва. Хаос навколо. Будь-який дурень може на мене накричати на парковці, а я - на нього, будь-яка дитина може без причини підійти до моєї дитини і вдарити по голові. Немає якогось закону в голові, і відбувається хаос.

В кожній країні є бодай якийсь порядок. Навіть у Індії є порядок – називається безлад. І там ти відчуваєш, що якось все працює. У Франції є якесь поняття краси, яке всіх тримає, – а у нас хаос, він мені дуже неприємний.

При цьому це добре для творчості, тому виїжджати звідси не можна. Тут дуже цікаво, і все навколо стимулює тебе працювати, творчо висловлюватися, але це дуже некомфортно для життя. Трошки навіть буває небезпечно.

А як тоді вирішити цю проблему?

Треба рухатися, просто більше рухатися. Причому, це стосується не тільки творчих людей! Будь-якому українцеві хоча-б 4 рази на рік треба виїжджати. Причому в різні місця. В Скандинавські країни, у Африку, в Китай, Японію. Щоб оцінювати свою країну.

Бо люди сидять по своїх кутках і забувають (або й не знають) про те, як буває по-іншому, що взагалі у світі відбувається. Мені здається, що це дуже важливо. Україна просто застигла, застрягла якійсь своїй колгоспності, відсутності інтересу до усього, що відбувається навколо них.

Тобто проблема у відсутності смаку до життя?

Так, має розширятися якийсь "больовий поріг", емоційний. Щоб людина, коли почує нові несподівані ноти, могла їх сприймати. Щоб вона не робила так: "О, Боже, піду, терміново послухаю Стаса..!" (не буду називати його прізвище). Вона не буде так різко реагувати. Вона все-таки прийме це!

Але для того, щоб все це почало відбуватись, має розширюватися емоційний поріг. Люди мають бути готові більше відчувати, переживати. Звісно, нашій владі це не дуже цікаво. Їм значно цікавіше, щоб люди переживали про те, що вони вони будут їсти.

Поки це не зміниться, боюсь, буде один вихід – мандрувати!

З Дмитром Шуровим спілкувалася Юлія Даценко