Це не поодинока ситуація. Хай простить мені Бог такі порівняння, але Шевченка та Подерв'янського на масовому рівні також більше знають за письмові роботи, аніж художні. Хоча обоє митців передовсім були художниками, аніж літераторами, хай навіть мистецтво універсальне й нема різниці, якою саме мовою його виражати.

З Моррісоном вийшло приблизно те саме, тільки трагічніше в плані визнання. Але такий був час і шлях, обраний розбитою рок-зіркою.

Вперше українською офіційно виходить настільки повне вибране Джима Моррісона від видавництва "П'яний корабель". Вірші Моррісона перекладалися різними авторами, гуляли мережею, навіть виходили книжкою, але на такому рівні, та ще й офіційно познайомитись з автором український читач ще не мав змоги.

Intro

Моррісон народився 1943 року у Флориді в сім’ї майбутнього адмірала, і його венами текла суміш шотландської, англійської та ірландської крові. З часом батьки та Джим робили вигляд, що не знають одне одного – світоглядна прірва між батьками та сином виявилась надто великою.

Хоча сам Моррісон більше скидався на якогось індіанця. До слова, ще в дитинстві з Джимом сталась подія, яка, за його ж словами, стала для нього визначною. Джим став свідком аварії і картина понівечених тіл індіанців на дорозі міцно вбились йому в пам’ять. Настільки, що він припускав, що в той час їхні душі як мінімум крутилися довкола нього і потім часто "відвідували" його на концертах.

Ще в ранньому віці Моррісон почав цікавитись поезією, і першим текстом, який він написав, за зізнанням Джима, було "щось типу балади" під назвою "Поні-експрес" в 5-6 класах. Ранній старт.

Попри славу від'їзної рок-зірки, Моррісон насправді був потужним інтелектуалом. З раннього віку захопився поезією Артюра Рембо, Вільяма Блейка, цінував філософію Ніцше. Показово, що всі три імені також овіяні досить похмурою славою.

Рембо, юний "проклятий поет", чий талант пронісся метеором, скінчив тим, що кинув писати й торгував людьми та кавою в Африці. Помер від хвороби та невдалої ампутації ноги у віці 37 років – на 10 років пережив канон (привіт, "Клуб 27", до якого, до слова, також входить і сам Моррісон).

Блейка вважали божевільним, хай і талановитим художником і поетом: постійно перебуваючи під впливом снів та марень, Блейк радикально вплинув на мистецтво після себе, хоча справді визнали його лише після смерті.

Ну і сумнозвісний Ніцше – "північний вітер для зрілих плодів", воістину геніальний мислитель в плані того, як можна будувати проект імені самого себе. Але його кінець чи не найсумніший: поступове безумство та перетворення на овоч, який виставляла для туристів його власна сестра, отримавши завдяки різноманітним махінаціям цілковиту владу над ним та його творчою спадщиною.

Саме тому філософію Ніцше так легко і підігнали під ідеї Гітлера – не було кому вступитися за метафоричні ідеї філософа, які нацистська Німеччина вирішила потрактувати буквально.

Пуститися берега

В університеті Моррісон захопився кіно та театром. Кіно взагалі притаманна для Джима тема. В тексті "Боги. Нотатки видінь", яким і відкривається представлене зібрання, тема кіно відкривається під неочікуваним кутами. Фільми, за нотатками Моррісона, "це колекції мертвих картинок, які зазнають штучного запліднення".

А кіноглядачі натомість – це тихі вампіри.

Кіно – найтоталітарніший вид мистецтва. уся
енергія і чуттєвість всмоктується черепом,
мозкова ерекція, череп, розбухлий від крові.
Калігула хотів, аби усі його піддані мали одну
шию і він міг би обезголовити все королівство
одним ударом. Кіно підходить для такої
трансформації. Тіло живе заради очей; воно
стає сухим стеблом, що підтримує ці два ніжні
ненаситні коштовні камені.

Фільм дарує свого роду фальшиве безсмертя.

Привабливість кіно полягає у страху смерті.

Також можна згадати і поему іншого відомого американського поета Аллена Ґінзберґа "Плач", яку свого часу навіть намагалися заборонити через провокативний та обвинувачуваний зміст. Американське покоління бітників можна порівняти з нашими шістдесятниками, тільки без комунізму і диктатури, але з алкоголем, свободою і наркотиками.

Я бачив як кращі уми мого покоління, оскаженілі,
голодні, заплакані й голі,
волочилися крізь негритянські квартали над ранок,
шукали злу дозу,
подібні до янголів гіпстери зливалися
із зоряним динамо, палаючи
у механізмі ночі,
убогі й обшарпані, з запалими очима, під кайфом,
курили у надприродній пітьмі
паскудних квартир, линули
понад містами, споглядаючи джаз ...

"Плач" Аллена Ґінзберґа

Джим не був дуже старанним студентом. Алкоголь та вечірки приваблював його куди більше, аніж університетські версії. А потім ще й ідея створення гурту зіграла свою роль. Моррісон – митець того типу, які згорають швидко, але так яскраво, що це помічають у всьому мистецькому світі.

Замість компромісів – власний шлях та відповідальність за нього, замість продовження освіти – власні проекти, замість "нормальної" роботи – рок-гурт, замість сім’ї – смерть від передозування наркотиків (як найпопулярніша з версій. Хоча на той час це в принципі була звична смерть серед рок-зірок).

Попри всю славу та відомість, складно назвати таких людей щасливими й цілком реалізованими. Адже це гранична відкритість для світу, біль та егоїзм, самотність та нерозв'язані питання, вічний пошук та постійна безпритульність, неможливість примирення до побуту та правил цього соціуму.

Тому Моррісона знають у світі не як поета, а як трешову зірку скандального рок-гурту, що навряд дуже йому б сподобалось, зважаючи, як з часом остогидла йому ця слава. Адже рок-зірка – це епатаж, протест, ідеологія, культ, стиль, стереотипи та відповідна поведінка. Моррісон став заручником свого образу, хай би як не намагався виражати через The Doors все своє "я". Але формат був не той.

Я заходив, щоб побачитися з тобою,
пізно минулої ночі.
Але ти відключилася,
наче світло.
Твоя голова лежала на підлозі,
а щури грали в більярд твоїми очима.

Смерть – це хороше прикриття
для пізньої ночі.

Зупиняє всі ігри в тиші свого саду.

Але що відбувається,
коли повертаються гості
і спадають маски,
і тебе просять
піти,
бо ти не усміхаєшся?

Я все ж візьму тебе тоді.
Адже я твій друг.

Поезія Моррісона та музика The Doors як взаємопов'язані, так і геть відрізняються одна від одної. Моррісон як поет складніший, герметичніший. Менше пафосу, але більше образів, видив, ілюзій, синкретичності.

Сторінка все ж дає куди більше простору власне для поезії, аніж композиційні вимоги. Те, що можна тут, не можна там, і навпаки. Це спуск у своє власне підсвідоме та колективне несвідоме, подорож на край ночі власної свідомості.

Скандально відома пісня, яка недвозначно обігрує міф про Едіпа, який вбив свого батька та переспав з матір'ю.

Не дивно, що такі люди зазвичай так швидко підводять себе до трагічного фіналу. Мало хто витримує, з одного боку, постійно триматися на тих болючих індивідуальних одкровеннях і вершинах і, з другого, доводячи себе постійною самодеструкцією, алкоголем та наркотиками. Тіло не вічне.

Саме через Джима The Doors і вирізнялася, хоча кожен учасник гурту справедливо заслужив на свою частку культовості за експерименти зі звуком. Хоча далеко не всі розділяють таке бачення гурту.

Багато критиків відзначають блідість мелодики The Doors, не погоджуючись з їхнім культовим статусом. Ну і після смерті Моррісона гурт сам собою розпався, що лише зайвий раз доводить, хто був рушієм всієї ідеї. Моррісон часто просто придумував основу, мелодію, текст, а гурт вже намагався якось довести це до адекватної форми.

Але суть в тому, що Джим використовував музику, аби доносити до слухачів свої ідеї. Тоді через статус рок-зірки було куди легше достукатись до будь-кого, аніж читаючи вірші на літвечорах.

Посмертний альбом Моррісона. Музиканти просто наклали записані вірші Джима на власну музику.

Хоча за це довелось заплатити. Моррісон сам відзначав, що музика йому допомагає, а в одному з віршів відзначив, що "найкращі думки приходять до мене, коли телефон дзвонить і дзвонить".

Саме від образу музиканта Джим намагався відійти в останні роки, запустивши бороду та переїхавши до Парижу, де й написав "Паризький щоденник". Ну саме там він і помер, до слова.

Розкажи їм, як ти прийшла, і побачила
і заглянула в мої очі,
і споглядала як зменшується тінь вартового.
Думки своєчасні
і запізнілі.
Автостопник стояв
на узбіччі дороги
і піднімав великий палець
з холодним
розрахунком.

Як і будь-яка культова особистість, переоцінена персона Моррісона обросла чутками та міфами. Відтак, Джим ніколи не любив хіпі, які натомість його обожнювали. Хоча Джиммі Гендрікс свого часу шкодував, що Джима не було на культовому фестивалі "Вудсток", адже спільний виступ "вставив" обох.

Кислота

Моррісон також був знатним психонавтом, що, можна повторити, в контексті того часу було абсолютно нормальним явищем. Лише лінивий тоді не закидався різноманітними наркотиками, але справжнім королем в цьому плані можна вважати ЛСД – важка психотропна речовина, яка кардинально змінює свідомість, сприйняття реальності та власного "Я".

Відомий письменник Олдос Хакслі, майже все біт-покоління та хіпі не відкривали ефекту від мескаліну та подібних речовин. ЛСД на той час був легальний, його приймали викладачі та студенти на парах, а письменник та досліджувач психічних глибин Тім Лірі пророкував США небувалий розквіт років через 10 років, якщо мінімум 4 мільйони населення країни вживатиме цей наркотик.

Традиція вживання психотропних речовин в обрядово-релігійних ритуалах взагалі тягнеться ще від індіанців, для яких мескалін, який вони діставали з кактуса пейот, слугував необхідним атрибутом духовних практик. Тобто це чисто американська, по суті, глибинно традиційна забавка.

Цікавий факт, що саме Олдос Хакслі написав есе "Двері сприйняття" (The Doors of Perception), звідки The Doors і запозичили собі назву. Хакслі описав власний психоделічний досвід: текст став культовим must reed всієї контркультури.

Але недовго музика лунала і ЛСД досить швидко і жорстко прикрили, прирівнявши до найнебезпечніших наркотиків. Лише зараз в окремих країнах його використовують при лікуванні шизофренії – як відомо, психічної та невиліковної цілком хвороби.

Час діє, немов кислота.
Підмальовані очі.
Ти споглядаєш політ часу.
Лице змінюється, поки б'ється серце
і поки є дихання.

Ми не статичні.
Ми – стріла в польоті.
Сума кутів перемін.

Її лице змінилося в автомобілі,
очі ж, і шкіра, і волосся залишилися
ті самі. Але сотня схожих
дівчат змінюють одна одну.

Якщо автор захоплювався ЛСД, то вірогідним є і його захоплення індуїзмом чи буддизмом, де практики зміни стану свідомості вважаються духовними (тобто без самого вживання будь-яких хімічних наркотиків). Всі оті пасажі про Пустоту чи Порожнечу, про Космос та подорожі, про Смерть та ілюзію якраз звідти. Світ як ілюзія чи сон якогось бога.

Також Моррісон захоплювався шаманізмом та містикою різного штибу, що й ставить його в один ряд з візіонером Блейком. І захоплення це було настільки сильним, що він навіть одружився з однією журналісткою за дивним кельтським звичаєм.

Підводячи лінію

Моррісон – постать культова, це безперечно. Але питання в іншому. Питання в тому, який він поет і чи зможе український читач знайти щось для себе в його текстах, іноді схожих на одкровення та потоки свідомості, якими бігають ящірки.

На Заході Джима давно визнали власне як поета, а не лише музиканта. І, можливо, Джимові, який перш за все називав себе поетом, від цього буде приємніше переживати Вічність у Порожнечі.

Багато хто ще відзначав його схожість з іншим відомим літератором, неофіційним "проклятим поетом" Едгаром Аланом По, чиї таємничі, містичні оповідання перегукуються з песимізмом Моррісона. А при згадці назв "Боги" чи "Нові істоти" на думку спадає і Говард Лавкрафт, який вигадав цілу похмуру міфологію древніх богів, які прориваються у світ людей.