Вони всі імперіалісти, – інтерв'ю з Педаном про росіян, шоубізнес та проєкт "Універ CHEK"

24 канал поспілкувався з Олександром Педаном на початку серпня – саме у той момент його донька складала Національний мультпредметний тест. З його результатом вона планує вступити в український університет. Педан каже, що можливість вчитись за кордоном була, але він та його донька хочуть показати усім українцям, що підтримувати державну освіту – потрібно, особливо у такий складний та визначний час.

Читайте також Комплімент російській пропаганді, – інтерв'ю з Юлією Сливкою про спротив декомунізації та мові

Також у вечір перед нашою розмовою в рамках проєкту "Інтерв'ю 24" з Олександром, на його ютуб-каналі вийшов символічний випуск-реквієм про Маріуполь. Зізнається, монтувати його було морально складно, адже всього за кілька місяців до повномасштабного вторгнення він з донькою були в абсолютно мирному та прогресивному місті. Ведучий довго думав, чи є сенс випускати такий епізод, проте його команду переконали, що все ж потрібно – аби завжди пам'ятати, яким Маріуполь був до приходу росіян. 

Що зараз Олександр Педан думає про мовну ситуацію в країні, як ставиться до скандалу з Поляковою і Єфросиніною, чому Сергій Притула йому телефонував перед своїм днем народження – про все це дізнавайтесь нижче.

Інтерв'ю з Олександром Педаном у відеоформаті

 

Тривожний рюзкак зібрала лише Лєра, – Педан про початок війни

Вітаю вас! Маю надію, що ви та ваша сім’я перебувають у безпеці. Розкажіть, будь ласка, чи у той моторошний ранок 24 лютого Ви з кимось зідзвонювались з друзів чи колег? Якщо так, то хто це були?

Застав 24 лютого так, як і всі – до останнього не вірив, що щось буде, у нас єдина Лєра (донька, – 24 канал) мала зібраний тривожний чемоданчик. Війна застала у ліжку, нас розбудили вибухи і телефонні дзвінки. Ми зідзвонювались з найближчими, кумами, які теж живуть в Києві. Вирішували і радились, їхати кудись чи ні. Подумали, що нам треба їхати у бік заходу України. Кума сіла зі своїми дітками за кермо автомобіля, а оскільки моя Інна не дуже впевнено водить на далекі відстані, то я зрозумів, що мені треба було вивезти сім’ю. Сів за кермо і ми виїхали до Хмельницького. Їхали 18 годин, і це попри те, що я трішки зекономив – довелось розвертатись та інколи порушувати правила. До прикладу, мені довелось розвернутись на проспекті Перемоги у Києві, тому що там ми стояли 7 годин. Там потрібно було проїхати через клумбу, на якій росли кущі. Але я собі подумав, що війна-війною, але я по кущах не поїду, і мені треба було просунутись 2 метри, аби їх об'їхати. Так от, оцих 2 метри ми їхали 40 хвилин!

Я розвернувся, поїхав трошки околицями і зекономив ще 4 години. Так, за 18 годин ми доїхали до Хмельницького, звідки я родом. Ми ще сперечались – їхати до тещі чи до моєї мами. Але коли ми заїжджали в місто, то у мікрорайоні, де мешкає моя теща, неподалік була військова частина і звідти виїжджала якась техніка. І після цього ми зрозуміли, що ні, їдемо жити до моєї мами, там безпечніше. 

Деякі представники культури, до прикладу Марічка Падалко, Тарас Тополя, розповідали, що зазделегідь готувались до нападу, проходячи різні курси і купуючи додому спальники та все інше. Чи готувались Ви і якщо ні, то чому?

Ми всі у це не вірили, не хотілось у це вірити насправді. Я знав, як швидко зібратись, я вмію зібратись за 5 хвилин, що й сталось. Але реально не хотілось в це вірити. Настільки відрізали цю думку…

Але ми готувались. Спальники у мене є, раніше я і води купив додому, і субліматичну їжу. І перед цим я з друзями пішов до мого кума, який зараз служить в ТРО. Він сам – інструктор зі стрільби, проводив курси першої домедичної допомоги та самооборони, тому ми з друзями збирались, це була наша ініціатива. Буквально за тиждень до війни ми пішли і працювали зі зброєю, вчились, як стріляти, пройшли першу домедичну допомогу. Хоч хлопці хотіли тільки постріляти, але я попросив комплексно до цього підійти, включно з медициною: курс медичної допомоги, як реагувати в небезпечних ситуаціях… Нас трішки це й врятувало, бо одне з правил, яке порадив мій кум Олексій, мало назву "половина баку". Тобто, якщо в тебе пів баку в автомобілі лишається наповненим, то ти заливаєш його до повного. Адже на пів баку можна доїхати кілометрів 500, і от якраз в мене десь ¾ баку було і я доїхав до мами.

Я знав, як поводитись у такій ситуації і досить швидко намагався усвідомити, що почалась війна. Того ранку я почав голитись, аби просто зупинити час, а дружина не розуміла, що я роблю. А я казав, що не знаю, коли наступний раз поголюсь. Хотілось зупинитись і зрозуміти, що відбувається. Я хотів зібрати всі факти в одне. Склав у голові пазл, зібрався за 3 хвилини. Сказав сину Маріку, що у нас пригода і ми їдемо до бабусі.

Олександр Педан із сином Маріком / Фото з особистого архіву ведучого

Вже одразу за кілька днів Ви створили фактично власний інформаційний центр. Розкажіть про нього детальніше і чому саме такий напрям роботи Ви обрали?

Насправді я не був засновником, не я створював центр, а вже приєднався до хлопців на місці. Я шукав де що робити. З 2014 року Притула займається збором коштів і допомогою для ЗСУ, і я для себе цей напрямок не розглядав, тому що ніколи не хотів створювати йому конкуренцію. Коли до мене приходили люди, завжди давав телефон Притули, тому що я йому довіряю. Навіщо повторюватись?

Створити прихисток? Мені важко. Я дуже люблю дітей, і мені як батькові пропускати через себе ці речі було складно. Для мене це такий тригер, де я можу прямо розчулитись і заплакати. Для мене це святе. Тому у мене було 2 варіанти: піти в ЗСУ чи ТРО. Спершу – в ТРО, там мені сказали, що по всіх характеристиках, які я маю, то підходжу їм як водій зі своєю машиною. Мені сказали, шо зателефонують в разі чого. Пішов у військкомат, там теж сказали, що я не військовозобов'язаний, не офіцер, не проходив військову кафедру. Тому кажуть "вибач", в нас теж вистачає. Теж сказали робити щось корисне.

І почав як всі: спочатку ми "робили" бомбосховища, щоб було комфортно там перебувати, потім "крутили" коктейлі Молотова, а потім я випадково натрапив на друзів, які вже об'єднались – це була група режисерів, продюсерів, кіношників, креативна індустрія одним словом. Також у мене є моя команда "Педан бюро". Хоч ми роз'їхались по всій країні, але зідзвонились і вирішили, що спочатку будемо створювати ролики на основі тих матеріалів, які в нас були по "Універ CHEK". Зокрема про Харків, Маріуполь, Суми, щоб показати, які міста були колись і зараз, аби показати, що таке "руский мір". У нас були свої відзняті кадри та кадри з інтернету, які ми потім об'єднували та розміщували у соцмережах. Все це робилось, аби достукатись до "раші" і світу.

Як російські гумористи миттєво видаляли свої повідомлення Педану

Паралельно я ще телефонував моїм знайомим в росію, з якими ми десь співпрацювали і намагався їм все пояснити. Вони не піднімали слухавку, тому ми здебільшого переписувались або телефонували через якісь месенджери. Я зрозумів, що вони перелякані на всі 100, коли сказали, що їм дають 14 років за слово "війна", яке визначається ніби як фейк. Вони взагалі просто видаляли повідомлення. Одного разу я навіть провів своє розслідування. Я просив номери тих людей, хто зможе говорити про війну – у гумористів (прізвищ називати не буду). Телефоную, а він каже, що теж не може нічого казати, бо посадять. І я так шукав хоч якусь людину, яка буде говорити. Але в якийсь момент, поспілкувавшись, він обіцяв мені скинути ще один контакт. І коли ми закінчували переписку, я навіть не встиг зберегти контакт, як він вже його видалив. Я кажу: "Ееей, я не встиг записати".

Я зрозумів, наскільки вони перелякані. У мене зайняло десь 3 дні, щоб знайти 1 людину… І я зрозумів, що цей хибний шлях. Кілька днів шукати одну людину, яка щось скаже – а що це змінить? Я краще зроблю щось більш активне, тому й перестав цим займатись. Я на це "забив". Для себе я переконався, ті, хто в адекваті, – знають, що війна відбувається, але нічого не будуть робити. А ті, хто не в адекваті – переконувати їх, навіщо?

До моменту боягузства і жорсткості – насправді, велика прірва, але після Бучі, Бородянки і всіх деокупованих міст, ми побачили, якими можуть бути росіяни, коли заходять на нашу землю. І тоді не розумієш, як таке може бути – коли з одного боку вони просто скасовують повідомлення і вони типу за мир, а з іншого боку – такі ж, як вони, знищують українців. Як взагалі можна пояснити таку феноменальність сусіднього народу?

Я для себе визначився так: "хароших руских" зараз немає. У нас в країні війна. Нас атакують, як каже мій син, "расіанє". І це щось середнє між тими росіянами, яких ми знали "рускими" і "марсіанами", яких ми не можемо зрозуміти і пізнати. Це взагалі щось надприродне. Це не є люди. Тому що не можна вбивати людей. Це не нормально для людини.

Педан не вірить у "хороших руских" і пояснює чому / Фото з особистого архіву ведучого

Після Бучі і так далі я зрозумів, що мені в якийсь момент стало все одно. Що вони говорять, чи хтось з росіян виставить у себе слово "війна" в інстаграмі. Це взагалі нічого не змінить. Не треба шукати "хароших руских". І я цей меседж теж почав нести і говорити в голос. Тому що коли ми цього не робимо, то нівелюємо взагалі все те, що роблять наші ЗСУ. А тоді що виходить – погані тільки солдати, а всі інші хороші? Це ж російський наратив, пропаганда, яка транслюється у світі, що нібито винуватий путін і військові. А решта – ні. А це що означає – санкції на росію наклададати не треба. Мовляв, за що страждають "хароші рускі"?

Всі, хто промовчав і не намагався боротися – всі вони є поганими і причетними до війни та смертей. Їм має бути і буде колись жахливо соромно, коли вони вийдуть з гіпнозу та все зрозуміють. Психологи кажуть, що вони будуть все "атріцать", знайдуть зло типу путіна, якого вони зараз обожнюють і носять на руках, а потім скажуть, у всьому винний він, а не вони.

Впізнати "харошого руского" – дуже легко. Просто запитати: "Чий Крим?". Адже вони всі імперіалісти. Мене дуже почало дратувати, коли почали писати: "О, там шось Дудь написав, ой Собчак". Якщо ви подивитесь на їхню риторику, то вони такі самі імперіалісти як і всі. Якщо Дудь видає відео про українців, що в країні війна, то в цьому відео червоною стрічкою написано, що українців нібито приймають "рассіанє" в Європі і тим самим росія ніби класна. Щоб вони не казали, в кінці або між рядків буде наратив, що росія – хороша країна, захищає, не всі такі погані, є "хароші рускі", а санкцій накладати не треба і так далі... Всеодно вони будуть просувати свої російські наративи. Це їхня риторика, і не треба вестись на ту всю х*рню.

Це дуже хороший меседж для всіх нас. Треба відмовитись від усього російського. Я вважаю – настав час: музики, мови, якщо є можливість, ютубів і так далі. Ми через це й постраждали. Вони тут дуже глибоко сиділи і багато людей справді ототожнювали себе з "рашою". Ви подивіться на регіони, які ми звільняємо – там є деякі люди, які сидять у підвалах шкіл, під окупацією росії, їх не годують, ставляться як до тварин, їхні родичі гинуть та вмирають на очах, когось розстрілюють, а потім, коли приходять українці і приносять їжу, то вони: "Це ж русскіє прийшли вже?". Вони чекають досі. Ви усвідомте, наскільки це глибоко.

Зрозуміло, що на здебільшого окупованих територіях чи на територіях "на нулі" більшість все таки проукраїнських людей виїхали. Які розуміли, що вони українці і що в Україні є безпека, які ототожнють себе з Україною. Можливо, навіть виїхали за кордон. І, можливо, багато з тих, хто залишився в окупації, чекають на "рускій мір". Ну що я можу сказати – квиток в росію, там "все добре, там мир, злагода, там економіка, виплачують зарплати", але перед тим подивіться, що сталось за 8 років у Донецьку і Луганську. Найбільшу помилку, яку зробив путін – це те, що він та його підлеглі просто займались пропагандою, а не вкладались у східні регіони. Якби вони за ці 8 років вкладали в економіку так званих "лнр і днр", створили умови для тих, хто сумнівався й думав про росію, то вони б досягнули набагато більшого, на жаль. Але вони цього не зробили. Вони зробили класичну радянську помилку: розкрали всі бюджети, вкладалися в пропаганду, зброю, шпигунів і ДРГ.

Чи винні у війні російськомовні українці

Багато хто просуває тезу, що у нападі росії на Україну винні російськомовні українці, які нібито створили ефект, що ми чекаємо на росію, знаємо їхню мову і ми ж тому "братні народи". Як ви ставитесь до цього? Мова тут зіграла велике значення чи "вони б і так пішли"?

Мова – це елемент маніпуляції з боку росії. Він був весь час. Пригнічували українську мову і виводили наперед російську. Через мову намагались розколоти Україну – ділити її на Схід та Захід. На російськомовних братів і україномовних націоналістів. Це все їхні ігри. Мова – це наша ДНК, ідентифікація нації. Мені подобається зараз перехід на українську мову. Але перехід на українську має відбутись свідомо і за своїм бажанням. Змусити людей говорити українською – не можна і не треба. Ми маємо до цього дозріти.

Але я, наприклад, готовий працювати над тим, щоб мову не насаджували, а мова ставала модною, рідною, приємною. І вона вже є такою, якщо насправді подивитись. Я думаю, ви неодноразово чули, що український дубляж фільмів – набагато крутіший за російський. І східні регіони останні 20 – 30 років теж дивились українське телебачення, ходили на українські кінофільми та не помічали різниці. Тобто вони сприймають мову як рідну, але не хочуть переключатись і говорити саме українською. Розуміти – розуміють, подобатись – скоріш за все вона їм подобається, а от говорити – чогось не вистачало. Все, настав час.

Олександр Педан з військовими та волонтерами / Фото з особистого архіву ведучого

А публічні люди теж повинні розмовляти, як їм хочеться, чи мають бути встановлені рамки?

Є закон про мову і державне мовлення. Я за те, щоб в держустановах та ресторанах це було. Зараз я "фиркаю" людям, якщо в магазині або ресторані звертаються до мене російсьою. Є закон, давайте за ним жити. Це правильно. Тому мені й здається, що всі публічні люди мають вже зрозуміти, що в житті вони можуть спілкуватись, як хочуть. Це їхнє право, ми демократична країна зі свободою слова, у нас вільна країна. Проте, що вони несуть в маси – мені здається, вже більшість зрозуміла, що треба нести українською. Принаймі, не треба на цього акценту.

Мовний скандал з Поляковою та Єфросиніною – виправданий?

А хейт щодо скандалу з Єфросиніною та Поляковою – він був виправданий? Тоді, коли вони сказали, що не будуть розмовляти українською, тому що вони не можуть сповна висловити свої емоції. Це ніби як і публічні люди і ютуб, де не діють такі правила, але водночас їх дивляться сотні тисяч людей. 

Якщо вони хочуть щось робити російською, це їхнє право. Що я можу їм сказати? Це їхній вибір. Але акцентувати на цьому... Я не знаю звідки пішов акцент. Якщо це Полякова і Маша зробили розсилку, в якій сказали, що вони принципові – це, як на мене, неправильно, вони самі себе підставили.

Якщо тобі важко і болить – ти можеш поговорити з психологом, але не говорити про це на всю Україну. Всі розмови від публічних осіб про те, що їм важко переходити на українську – це все гра на боці російської пропаганди. Уявіть ситуацію, коли кажуть, що мене змушують говорити українською мовою, – і завтра Соловйов (російський ведучий-пропагандист, – 24 канал) бере цю всю штуку і в себе показує на телебаченні: "Відомого українського телеведучого чи телеведучу пригноблюють в Україні за її російську мову"! Все, це гра на їхньому полі. Тому двічі, тричі, 5 разів думайте перед тим, як говорити такі тези. Вдома в себе – "охайте", робіть що хочете, ніхто вам в сім'ю не лізе. Навіть немає заборони говорити в ютубі російською, ми не можемо їм заборонити, це їхнє право. От подивіться на Дурнєва, Птушкіна, вони попереходили (на українську, – 24 канал). Це правильно, це має людина відчути, це має пройти зсередини. Але якщо ти не можеш це і продовжуєш там типу російськомовну історію – я не знаю для чого це робити.

Я, наприклад, ще влітку 2021-го перевів свої ресурси в інтернеті на українську мову, в мене лишався тільки Тікток і Ютуб. Коли ми перейшли і там на українську, ми втратили гроші, вийшли десь "у нуль". Тому що монетизація в Україні нижча, реклами менше, але я й не брав російську рекламу ніколи. Тому ми сіли з командою і подумали: а може час перейти на українську повністю? Так, всі навколо працювали російською, тому що навколо російська аудиторія – типу Казахстан, Білорусь, ніхто ж не казав "раша", а – країни колишнього СНД. У них типу дорожча монетизація.

Але ми вирішили що переходимо у більш соціальний простір. Ми зняли цілий сезон "Мафії" українською. Так, я не змушував зірок говорити російською, але я вів українською, і в нас було дуже багато випусків про молодих українських зірок, виконавців. І я розумів, що це вже ніхто не буде дивитись в росії, та й пофіг. Це були фінансові втрати, але для нас це був класний крок, всередині команди ми ним пишались. Ми зрозуміли, що всіх грошей не заробити, але ми можемо нести інші проукраїнські засади.

Після того ми пішли далі, почали займатись більше соціальними проєктами. У нас був дисонанс: як ми можемо створювати соціальні проєкти з якимось глибоким соціальним підтекстом, якщо в мене ютуб-канал російською? У мене це не складалось. І коли ми перейшли на українську – всередині стало все дуже органічно. Ми запишались цим і мені стало легше.

Ви можете підсумувати, що краще пожертвувати умовно монетизацією, але зберегти позицію й ідентифікувати себе як крутий, україномовний блогер?

Є дві позиції: споживача, коли ти робиш контент у ютубі, щоб заробляти гроші і жити з цього. А є позиція мене і моєї команди: змінювати Україну на краще. І тому, якщо подивитись на інстаграм, ютуб, у мене ж дуже багато соціального контенту, який не є хайповим. Дивитись російські матюки будуть набагато більше глядачів, ніж український соціальний проєкт: про освіту, про волонтерство… На жаль, але це правда. І тим більше реклами не буде, хоча, Слава Богу, рекламодавці нарешті почали думати про свою репутацію. 

Це просто треба собі усвідомити. Може, я міг собі це дозволити на той час, тому що в мене була робота на телебаченні і я вирішив, що хочу виділити частину свого часу, себе і ресурсів на соціальну діяльність. Може, я просто дозрів, а хтось... Зараз я побачив, що почали дозрівати. Я сподіваюсь, що цей мейнстрім – не тільки тому, що люди бояться, а тому що люди ментально до цього дозріли.

Олександр Педан вірить в українців та їхнє бажання змінюватись / Фото з особистого архіву

Коли варто повертати розважальні проєкти на телебачення

Ви розповідали, що зараз – безробітній. Як вважаєте, коли час повертати розважальні проєкти на телебачення? 

Розважальні проєкти на телебачення потрібно повертати вже зараз. Народ дуже їх хоче. Зокрема я це побачив у соцмережах, тому що вони – набагато швидший ідентифікатор настроїв населення. Люди пишуть, щоб я повертав свою "Мафію" на ютубі. Він успішно виходив, 4 – 5 сезонів, у мене навіть є відзнятий матеріал, який треба тільки змонтувати і видати. Він україномовний і так далі. Але в мене всередині є протиріччя: чи на часі вже чи ні?

Ми з командою вирішили, що зараз все ж таки більше орієнтуємось на соціальний і корисний контент, але думаю, що скоро можна і треба видавати розважальні шоу. Тому що хлопці, колеги-гумористи вже почали відновлювати свою роботу і кликати на різні шоу. І я бачу, що народ має дуже великий запит. Я бачу це, наприклад, на телебаченні, тому що "Новий канал" не є в марафоні новин, тому вони просто показують кіно. А це ж розважальний контент. Зараз немає чіткої системи вимірювання рейтингів, як раніше, але те, що я бачу – це люди дивляться розважальний контент.

Їм важливо не стільки відволікатись, скільки повертатися до звичайного життя. Поясню: дуже важливо психологічно. Так, ми всі розуміємо, що в країні – війна, це забувати не треба, вона існує, але життя ніхто не відміняв. Тобто, якщо ми всі зараз впадемо у депресію, опустимо руки, то ніхто не буде волонтерити, працювати, платити податки. Економіка встане, а на одного бійця потрібно 14 людей, які будуть заробляти, щоб військовому на фронті було нормально: вистачало їжі, постачання, транспорту і так далі. Нам треба до цього звикати, на жаль, і продовжувати жити. І так само розважальний контент – це психологічна можливість відчути якусь стабільність, спокій. 

От, до прикладу, я – безробітній волонтер і чим я займаюсь? Я намагаюсь бути корисним державі. Там я попрацював на інфофронті, паралельно створюю соціальні проєкти і ходжу на усі інші проєкти, щоб заробляти гроші на ЗСУ. Це можуть бути розважальні шоу, різні блоги гумористів. Минулого тижня я грав футбол і ногами ми заробляли на ЗСУ.

Кажу, мені однаково, як це робити. Так, я зараз не заробляю на себе та сім'ю. Нічого, буде час – заробимо. Зараз у мене є 2 вибори: просто сидіти і нічого не робити, бо це ж безкоштовно, або щось робити на користь держави. І це класно. Зараз головне не сидіти на місці. Моя позиція така – я ще зароблю. Буде час, я сподіваюсь, я в це вірю.

Дуже правильне, патріотичне об'єднання, – Педан про акцію Притули з "Байрактарами"

Якщо говорити про відновлювальний ресурс, то варто зачепити тему збору коштів Притули на "Байрактари". Він дуже сильно струсонув суспільство, бо, зі слів волонтерів, є періоди, коли люди максимально багато "донатять", а є, коли менше. На Вашу думку, така всеукраїнська акція об'єднала людей? Чи Ви самі скидали кошти? 

Нам треба об'єднуватись. Ми виграємо, тому що об'єднуємось, гуртуємось, допомагаємо один одному. І найбільше, що може об'єднати людей, зазвичай, – це спільний ворог. Він у нас є – це "раша". І це й насправді тримає те, що ми боремось, такий собі психологічний фактор. І в "раші" роблять те саме: вони об'єднуються, зробивши з нас ворога, якихось "нацистів", "неонацистів".

Але наявність одного ворога теж втомлює. Жити у війні, в боротьбі і так далі – це все одно важко, ми виснажуємось. Тому така акція, як "Байрактари", – це можливість об'єднатись заради чогось світлого, спільної мети. І ти вже забуваєш, що "Байрактар" за собою несе смерть, бо це зброя. Але "Байрактар" – це символ української боротьби. У нього дуже позитивний імідж. Він вже як кум, дружбан. Це була дуже крута акція, можливість бути дотичним до нашої майбутньої перемоги. Дивіться, що сталось: кожен, хто скинув 5 – 10 гривень, насправді потім прийшов додому, з друзями сидів і говорив: "Це ми скинулись і назбирали на "Байрактар". Це не хтось там.

Це власне і відрізняє нас від "раші", тому що в них у новинах всюди лунало, що це фейк, ніхто не скидався на якісь "Байрактари", і вони в це вірили. Бо в росії важко повірити, що люди можуть організуватись і скинутись на щось для держави, а не тільки просити у держави взамін. Оце нас відрізняє від них. Ми працьовитий народ, ми вже давно не "рускій брат", ми зовсім не вони. Ми звикли працювати, заробляти, жити і прагнути, і жити так, як ми хочемо, а не так, як вони – сидіти і чекати, поки дадуть, і виживати. Ну й далі робити все, що каже держава: "На вайну, так на вайну". От це нас і відрізняє.

І це було дуже правильне, патріотичне об'єднання. Я Притулі надзвичайно вдячний. У нас з ним є неофіційна домовленість, що одне одного ми не чіпаємо, коли це не потрібно. Ми поважаємо працю один одного: він завантажений і я теж. Але перед оголошенням збору коштів ввечері він мені подзвонив. Каже: "Завтра будемо збирати на "Байрактари". Підтримаєш?". "Звісно підтримаю", – кажу. Розповів про це у соцмережах, і теж скидався, тому що теж хотів бути частинкою цієї громади, цього суспільства.

Олександр Педан з дітьми на волонтерській акції / Фото з особистого архіву

Це нереально згуртовує. Такі речі потрібно періодично робити. Необов'язково в такій кількості і на "Байрактари", але я думаю, що можна шукати шляхи об'єднання навіть без донатів, а робити флешмоби типу "Добробату", коли люди безкоштовно просто приїжджають і своїми руками відновлюють постраждалі будинки. Оце треба робити. Це показник того, що в Україні переважна більшість людей – волонтери. Тому що кожен, хто задонатив на "Байрактар" – це вже волонтер.

Після 24 лютого чимало наших зірок стали патріотичними, проукраїнськими, виїхали за кордон і там збирають кошти на благодійних концертах. Проте є чимало інших зірок, які роблять вигляд, що в країні нічого не сталось. Як після перемоги усім їм сісти в "спільний човен" і пливти далі на зустріч світлому українському майбутньому?

Я вам скажу, що відсів буде відбуватись, і він вже автоматично відбувається. Ті зірки, які виїхали туди і мовчали, десь ховались і засунули собі щось в рот, типу швейцарської чи іспанської цукерки, їх колись замучить совість. Спочатку вони будуть дуже довго думати і боятись навіть повертатись в Україну. Хоч я думаю, що дуже багато хто залишиться там, за кордоном.

Це стосується не тільки зірок, а й звичайних людей. Є люди, які жили в Україні і не ототожнювали себе з Україною. Не хотіли працювати, чекали тої нагоди, щоб може десь виїхати, давайте будемо відверті. І тут така нагода трапилась, вони виїхали. Є різні категорії: ті, які за кордоном продовжують волонтерити, допомагати, заробляти-віддавати, виходити на мітинги, а є такі, які тут нічого не робили, і виїхали, сидять там "на пособії" і нічого не роблять. В Україні виходить така собі "чистка". Окей, а що вони корисного принесли для держави? Якщо нічого, то це їхній вибір: повертатись чи ні, і так само з зірками.

Як на мене, найважливіше для будь-яких громадських діячів, опініон-лідерів, людей, які говорять у маси, до яких прислухаються – це позиція, і вона має бути. Зараз не може не бути "не все так однозначно". Позиція має бути проукраїнська, логічна, зрозуміла. Тому що людям треба за кимось тягнутись, їм треба спиратись на чиюсь думку. Бо ще вчора вони слухали того музиканта, дивились його інтерв'ю і для себе робили якісь висновки.

Я не знаю, з якої причини вони мовчали весь цей час. Ми ж теж не знаємо достеменно. Може, вони допомагали тихенько, може донейтили, я не збираюсь звинувачувати. Ми не знали всю інформацію, але далі історія буде така: якщо подивитись на музичний та гумористичний простір, то він змінився. Скільки зараз нових виконавців! Я випадково вчора побачив М1, і скільки виявляється там вже є українських кліпів. Так, вони дешеві, але вони є, вони крутяться і вони класні. Тому я думаю, що буде зміна поколінь. У шоубізнесі – 100%, а ще на телебаченні, у гуморі і так далі. Ті – відійдуть і поїдуть жити у Мадрид чи Швейцарію, а молодь буде працювати.

Чому донька Валерія виїжджала з хлопцем у Польщу

Ваша родина, до речі, залишається в Україні, чи хтось, можливо, виїжджав у цілях безпеки?

Ми довго були у Хмельницькому, але нам там було мало місця. Найважче було з Лєруською, вона дуже важко це переживала. Тому в якийсь момент я залишився з Інною і Маріком в Хмельницькому працювати, а Лєру з її хлопцем відправив до Польщі. Вони виїхали вдвох, хотіли пожити окремо. Я їх просто посадив на автобус і там вони пожили кілька тижнів у поляків. Хоч вони казали, що їх там чекають друзі, знайомі, рідні, а, як виявилось, – нікому двоє повнолітніх не потрібні.

Але я їм сказав, що ми не маємо забирати чиєсь житло, адже на вашому місці там безкоштовно можуть жити люди з Маріуполя, Харкова і так далі, тому вони зняли собі якесь невеличке житло у 14 квадратних метрів. Я хвилювався, але насправді в мене було таке завдання: дати можливість Лєрі спокійно закінчити навчання та підготуватись до Національного мультипредметного тесту. Тому що жити у 44 квадратних метрах вшістьох із собакою – це було фізично неможливо. Також я хотів дати собі можливість попрацювати на інфофронті, бо постійно заспокоювати й давати увагу і дружині, і Маріку, і Лєрі я просто розривався і зрозумів, що не зможу так працювати. Тому ми вирішили, що це буде один з найкращих варіантів. Зараз Лєра складає тест і ми подали документи на вступ в Україні. Лєра буде навчатись в Україні.

Олександр Педан з донькою під час зйомок у Львові / Фото з особистого архіву

Вона розповідала, що не знає, куди вступати. Але все одно, нахили до чогось у неї є, можливо? Чи Ви поки що не хочете розкривати таємницю?

Ми подали документи в Україну, у кілька "вузів". Скоро ви все дізнаєтесь, я тримаю кулачки. І зараз, саме в цей момент, Лєра складає НМТ-тест. І я чекаю від неї повідомлення. Вона в мене золота медалістка і дійсно гарно навчалась, я нею дуже пишаюсь. Вона в мене заслужила найкращого. Тест здає у Польщі, але потім повертається в Україну, як тільки вступить. З 1 вересня вона вже буде навчатись в Україні.

Ми навіть не подавали документи у закордонні "виші", хоча є можливість. Але ми не розглядали це. Я вважаю свою доньку таким самим опініон-лідером у своїй категорії, тому що діти її люблять і поважають. Вона є прикладом для підлітків, і ми своїм прикладом разом хочемо показати, що навчатись треба в Україні. Бо я дуже переживаю за те покоління, яке виїжджає і вже виїхало за кордон, і з якого повернеться невеликий відсоток. Тому треба якось підтримувати українські університети. Ми робимо все для того, щоб підтримати освіту саме в Україні і готуємо ще кілька проєктів на осінь.

"Універ CHEK" та випуск-реквієм про Маріуполь

Розкажіть про Ваш з донькою освітній проєкт "Універ CHEK". В яких містах Ви побували, що Вас найбільше, можливо, вразило? Ми знаємо дуже сумну історію з Маріуполем… Як Ви пережили це – знімали у мирний час, випускаєте у військовий...

Ми знімали проєкт 3 місяці – восени і взимку, і він мав вийти наприкінці березня – якраз, щоб підтримати вступну кампанію, дати можливість абітурієнтам і батькам більше побачити і зрозуміти, де можна навчатись в Україні, де здобути якісну освіту, які є спеціальності, який рівень життя для студентів у різних містах, які для них є можливості. Тому й зробили такий освітній тревел по університетах України. Ми об'їздили 10 міст і відвідали 12 університетів, тому що в Києві ми побували аж у трьох. Це була історія, пропущена через себе, тому що Лєра в мене теж абітурієнт і у неї та сама проблема з вибором, яка була в мої роки.

На жаль, не встигають наші ВНЗ і трішечки освіта загалом за сучасними методами маркетингу. Не встигають себе піарити, можливо, через брак коштів. Тому ми вирішили взяти на себе таку соціальну ініціативу і розкрити її повністю: як можна навчатись, за яких умов, скільки це коштує, де проживають студенти, яке ком'юніті, де можна затусити і де потім отримати роботу. Мене цікавило те, що зазвичай цікавить батьків: якість освіти, ціна на навчання, навіть те, де твоя дитина буде їсти і що саме, і наскільки комфортне місце проживання для майбутнього студента. Тому ми все це об'їхали, відзняли і вже думали, що навіть не будемо видаватись.

Наприкінці березня ми не знали, що робити. Але потім порадились і з аудиторією, і з нашими ґрантодавцями, що це – на часі. Тому що навчання ніхто не відміняв, а навпаки треба зробити все для того, щоб діти або почали навчатись, або продовжили, не кидали його. Це теж є елементом психологічної стабільності. Бо коли в дитини забрати навчання, з цим зникають і друзі, і спілкування, і зайнятість, тому що діти мають бути зайняті.

Єдине, що ми додали у відзняті випуски, це те, як місто і університет зустріли війну, як вони боролись, як працювали на волонтерському фронті, як постраждали міста і університети зокрема від російських військ, бомбардувань. У нас є 3 випуски, які насправді дуже важкі: це Суми, Харків і Маріуполь. Це міста, які постраждали найбільше серед нашого "пулу". І Маріуполь от тільки вийшов. Ми реально не знали, чи видавати цей випуск, тому що університет фактичо "стертий з обличчя". Але нам написав наш гід, який допомагав нам у створенні випуску, щоб ми, якщо можемо, таки видали Маріуполь таким, яким його маріупольці пам'ятають: квітучим, красивим, перспективним. Я власне теж до Маріуполя ніжно ставився і пишався тим, як це місто розквітало з подій 14-го року, як відновлювалось. І я впевнений був, що за кілька років місто буде мільйонником.

Ми вирішили видати випуск-реквієм про Маріуполь. Це дуже важко. Втім, університет працює, він переїхав до Дніпра і продовжує вступну кампанію, яку ми теж пропагуємо. Як сказав наш гід, для нього продовжувати навчатися в режимі "онлайн" у Приазовському університеті – це все одно можливість бути дотичним до Маріуполя, у пам'ять про своє місто. Нічого, ми все відвоюємо, повернемо, відбудуємо. Він буде іншим, але це буде наша перлина на березі моря.

Універ CHEK: випуск-реквієм про Маріуполь – дивитись онлайн