Продовжуємо проект «Історія одного музиканта», який розповідає про людей, які ходять поруч з нами, їздять у маршрутках, а весь свій вільний час повністю присвячують музиці.

Ці люди живуть на середньостатистичні зарплати чи стипендії, харчуються не червоною рибою і фуагрою, а їдять разом із нами у дешевих кнайпах вареники. І ота простота ховає за собою неймовірних людей, чий талант не кожен чомусь береться розгледіти. Вони тягнуть догори себе самі, самотужки пишуть пісні і шукають своєї точки призначення.

Ми вже познайомили вас із Володею Бедзвіним, Лесиком Драчуком, Юлею Вінтюк та Іваном Лузаном.

Сьогодні наш герой – музикант і композитор Єгор Грушин, життя якого закрутилося навколо 4 міст: спершу Одеси та Нової Каховки, а тепер Києва та Львова.

Єгор мені асоціюється із абсолютним втіленням інтелігентності та вишуканості, зрештою, такою є і його музика. Він докладає шалених зусиль, аби не йти уже протоптаною доріжкою, постійно дивує новими родзинками і приємно тішить своєрідною музикою.

Гру Єгора на фортепіано можна почути у львівському проектs Illusions, якому за два місяці буде 2 роки, а також відвідавши його сольний концерт.

Уже майже теплого і майже весняного дня ми вибралися із Єгором до кав'ярні, де поговорили про його тур із Південної України до Львова, мрію жити у Лондоні, трохи пригадали музичні початки Illusions, а також поговорили про суміщання економічної освіти із музичною кар'єрою й про те, як важливо музикантові знати собі ціну.

Чергуючи сольну кар'єру із гуртом

Яку роль у твоїй музичній кар’єрі та й загалом у житті відіграв гурт Illusions?

В Illusions я потрапив дуже спонтанно: нічого такого не планував навіть. Якось мій товариш Андрій Бочко (лідер гурту Illusions, – «24») попросив мене записати із ним 1-2 пісні, бо у них на той момент не було клавішника, а він дуже хотів, аби у їхньому новому альбомі було кілька пісень із клавішами.

А яким тоді був склад Illusions?

Тоді були ще не Illusions, а «Місто казкових мрій» і грали вони зовсім іншу музику – фолькову. Там було здається 5 людей: Андрій грав на гітарі, Роксолана – на віолончелі (вона грає в Illusions досі, – «24»), скрипка була, флейта і перкусія. Ну й от ми спробували записати першу композицію. І я кажу, давайте і мені щось на згадку запишемо – із вже моєї музики. От ми записали усе це і я поїхав додому сесію здавати. І десь за місяць-два нам прислали зі студії уже зведені записи. Ми самі послухали, дали послухати нашим друзям-музикантам. І вони кажуть: немає ще такого.

Я пам’ятаю, що ми за одну ніч підготувалися і цілісінький день сиділи на студії записувалися (пригадую навіть, що це усе на 9 травня було). Нам дуже сподобалося і ми вирішили зробити щось зовсім нове. От ми й стали писати композиції, й згодом дійшли до думки створити короткочасний проект Illusions, адже і вони мали свій гурт, і я мав свою сольну програму. Днем заснування ми обрали 8 травня 2011 року. І от я чітко пам’ятаю, як ми із 8 травня до вересня ходили на студію записуватися, а вже наприкінці зими увесь наш альбом був зведений. Ми його ще раз прослухали й надумали зробити презентацію.

Ви уже виступали у такому складі до презентації?

Трохи виступали на фестивалях, на Заході, наприклад, що стало нашим узагалі першим спільним виступом. Тому таки наважилися зробити презентацію у Львові. І, що вразило і фактично дало поштовх до подальшої роботи, – це те, скільки людей у той день до нас прийшло. І от після такої, дозволю собі сказати, вдалої презентації, ми поїхали по всій Україні в тур. Ну й там як де нас зустрічали: у одному місті на нас прийшло дві сотні людей, десь прийшло сорок, десь ще менше.

Де найтепліше приймали?

За весь цей тур, мабуть, в Івано-Франківську. Прийшло неймовірно багато людей: повністю був заповнений той заклад, де ми давали концерт. І коли ми згадуємо про тур, то саме цей концерт першим випливає із пам’яті. І власне тур закінчився до першого дня народження Illusions, якщо не помиляюся, то це було 6 травня у Полтаві. І на своє день народження ми сіли й задумалися, чи варто продовжувати своє існування і дійшли думки, що таки Illusions треба творити далі. Щоправда, ми вирішили зробити невелику перерву, аби один від одного трохи відпочити.

Не так легко перебувати в одному колективі із дня на день увесь рік, ще й при такому графіку: концерти, репетиції, записи.

А вже після перерви, у вересні, знову зібралися докупи і Illusions продовжив творити. Ми організували ще один тур.

Наразі Illusions знову зробили перерву. Одна із причин – твій сольний тур, так?

Не лише він, хоча це займає дуже багато часу: аби усе це написати, підготувати й організувати. Й у нашої віолончелістки був тур із оркестром Європою. Зрештою, ми вирішили подумати над тим, яку надалі хочемо музику писати й чим саме займатися. І ось ми більш менш почали уже визначатися, дописуємо перший сингл нового альбому, сподіваюся, у квітні ми його людям покажемо.

Що займає більше часу й відбирає більше сил та енергії Illusions чи сольна кар’єра?

Це залежить від періоду. Хоча, якщо мова йде про час, то більше його відбирає Illusions, бо ти не один працюєш. Коли ти сам пишеш музику, то знаєш, що воно повинно бути саме так і не інакше, а коли ми пишемо втрьох, то у кожного є якісь свої ідеї, тож по кілька разів слухаємо, часто сперечаємося, і обираємо врешті такий варіант, який сподобається усім. Вже з березня ми збираємося з Illusions знову записуватися. І, до речі, нас буде вже не троє, а значно більше людей, але я наразі не розповідатиму усіх таємниць.

Тобто, певний період ти повністю присвячуєш себе сольній кар’єрі, забуваючи про Illusions, а інший – присвячений виключно гурту.

Ніколи не забуваю про Illusions. Так, над різними програмами працюю періодами. Хоча, не можу сказати, що весною я нічого не писатиму для себе, просто більшість свого часу приділятиму гурту. Зрештою, мені не так важко це поєднувати. Принаймні наразі. Не виключаю й такого, що в певний момент, коли я зрозумію, що віддав цьому гурту усе, що міг, я можливо з нього піду. Але зараз я усього себе віддаю Illusions, бо мені цікаво. Чим для мене така важлива сольна кар’єра? Річ у тім, що б не трапилося, те, що ти створив, залишається твоїм, це – тільки твоє натхнення і тільки твоя музика.


У Консерваторії себе ніколи не бачив

Окрім клавіш, гру на якому інструменті можна від тебе почути?

Граю ще на гітарі. Страшенно люблю скрипкові інструменти, щоправда не граю на них, а вчитися уже пізно. Я радився із професійними музикантами, які грають на скрипкових, і, за їхніми словами, аби професійно (не абияк) навчитися грати на скрипці, наприклад, потрібно вчитися цьому з дитинства, бо тоді кістка має можливість зростатися у певному положенні. А навіть якщо я зараз серйозно займуся скрипковими, то гратиму скоріш як аматор. Тому краще я писатиму для них (скрипкових інструментів, – «24») музику, – те, що я добре вмію робити.

А як узагалі музика у твоєму житті з’явилася? Може згадаєш перший момент, коли сів за інструмент?

Ой, так першого моменту й не згадаю. Якось пілікав собі і подумалося, що можу й гарно грати. Моя сестра на кілька років раніше за мене пішла до музичної школи. Чогось вона мене навчила (сама, щоправда, музичною стежкою не пішла), а потім і я пішов у музичну школу, де й фактично навчився музиці.

У Консерваторію не подумував йти?

Ні-ні, ніякої Консерваторії! Не бачив себе там ніколи, бо не люблю грати те, що мені кажуть. Я так 7 років чесно вчився і робив усе, що казали, більше такого не хотів. Зрештою, ким би я міг працювати після Консерваторії? Хіба викладачем музики у якійсь музичній школі чи училищі, або ж у ресторанах грати класиків. Тому я вибрав економіку.

Займаєшся нею (економікою) трохи зараз?

Трохи почитую книжки економічні, але переважно увесь час займає музика. Хоча, важко себе правильно просунути в інтернеті, не кажучи вже про інші засоби популяризації. Адже кожен четвертий зараз – музикант, кожен третій – поет і кожен другий – фотограф (сміється). Пригадую перший мій сольний концерт у Львові, коли я сам повинен був 2 години грати власні пісні, і як я пригадую оту усю публіку, коли зрозумів, що їм подобається, то вирішив, що саме музика – це те, чим я й справді хочу займатися. І наразі для мене головне – не стати весільним чи ресторанним музикантом.

Але ж сьогодні багато музикантів отримують гарний прибуток, підзаробляючи на весіллях і корпоративах.

Одна справа, коли ти на корпоративі виступаєш із власною програмою, а інше – коли до тебе підходить гість напідпитку і просить зіграти «Мурку». Це нас ображає й ми можемо навіть піти з того заходу. Потрібно обговорювати певні правила.

До речі, можеш уявити себе офісним працівником у костюмі, наприклад, у банку?

Наразі ми проводимо самостійно стільки різних переговорів щодо наших виступів, що мимоволі можеш відчути себе й у такому діловому амплуа. Не виключаю, що з часом можу менше займатися музикою і тоді чому б не відкрити свій банк чи піти у політику? (сміється)

Міг би стати депутатом?

Мене так в школі називали, до речі. Бо часто, коли вчителька щось казала, а мені не подобалося, то я так прямо і відповідав їй: «а я з вами не погоджуюся», і доводив своє.

Щодо ранніх років і школи. Ти із Одеси, а потім переселився до Нової Каховки, а тоді вже до Львова. Ану розкажи про той свій «тур»

Мої батьки жили у Одесі, де я й народився. Батько був військовим, невдовзі йому надали квартиру у Новій Каховці й коли мені було десь 6-7 років ми туди переселилися. Саме там я пішов до школи, до музшколи… я думав, що у тому місті пройде усе моє життя. Але дуже хотів побачити Львів. А коли я його побачив, то мрією стало переселитися до Львова. І десь за півроку я сюди перебрався й так тут і залишився, про ще не шкодую.

Тепер думаєш, що решта життя пройде у Львові?

Думаю, що ні. Я так часто подорожую, що інколи забуваю, де я насправді живу: у Львові чи Києві, де мешкає зараз мій батько і куди поїхали навчатися мої однокласники і друзі дитинства. Але наразі моє місто – це Львів.

Щоправда, спостерігаю тенденцію, що багато музикантів, які хочуть чогось добитися, перебираюся до Києва – до столиці. Не виключаю, що так складеться і наша доля. Але я цього не боюся і готовий до цього.


Не женуся за грошима, хоча й знаю собі ціну

Є сцена, на якій мрієш виступити?

Я намагаюся до усього йти поступово, а то скажу щось і люди подумають «а чи не заголосно?». До речі, я знаю (сміється), що я буду жити у Лондоні, бо я дуже цього хочу. Шалено подобається тамтешня культура, ще й улюблена футбольна команда звідти. У кожної людини є якесь місто, де вона б хотіла побувати чи навіть жити. Але, за моїми планами (знову хіхікає), це буде не у найближчі 10 років.

А у тебе був так званий «вуличний період», коли ви збиралися з друзями на вулицях міст і грали?

Ми хіба на опен-ейрах грали, а так, аби просто вийти на вулицю і грати, то не було ніколи. Я свого часу собі пообіцяв, що стану справжнім музикантом, композитором, а не вуличним. Я не маю нічого проти таких музикантів, просто це – не моє. У кожного свої принципи й амбіції.

Щодо опен-ейрів і великих фестивалів, часто запрошують? Бо музика у вас не надто фестивальна.

Ми не формат для таких заходів. Бувало, що ми намагалися додати барабани, бас- і електро-гітару, але невдовзі зрозуміли, що це – не наше. Краще ми збиратимемо камерні концерти, але це буде суто наша публіка. І ще ми відмовилися від гри у пабах і ресторанах. Був прикрий випадок, коли нам заважала виступати компанія, яка страшенно шуміла й дзвеніла посудом. Неприємне було відчуття. Й тоді ми вирішили, що не гратимемо у таких закладах. Хоча досі кличуть і дуже обурюються, коли ми відмовляємося. Часто просять виступити безкоштовно. Але ми вже відвиступали безкоштовно, аби про нас дізналися.

Полюбляють зараз мало не з кожного концерту робити благочинний і запрошувати виступати музикантів задарма. Є випадки, коли ти сам хочеш безкоштовно виступити й допомогти, а часто люди на таких речах наживаються: оренду сплачують, за апаратуру платять, за звук платять, а музикантів чомусь просять виступати безкоштовно. Зрештою, це несправедливо, бо це наша робота. Ми таким чином заробляємо на життя.

Чомусь ніхто не задумується, чому, наприклад, гурт Атмосфера дає платні концерти по усій Європі, а коли приїжджає до Львова, то грає безкоштовно. Там їх цінують. Ні у кого не повернеться язик сказати «це дорого»: хочеш послухати музику – платиш і слухаєш. А тут вони самі орендують зал, усе оплачують і роблять безкоштовний концерт для своїх земляків, аби вони послухати їхню музику. І це не поодинокий випадок. Аби тільки не трапилося так, щоб музиканти потрохи не позалишали країну.

З іншого боку, якщо відбувається комерційний проект, наприклад, фестиваль, то там головна ціль – зібрати гроші. Тому й кличуть відомих музикантів. Це уже певний рівень і це нормальне явище. А є й безкоштовні фестивалі, куди невідомі гурти можуть подавати свою заявку і брати участь у цьому заході.

Побував із сольною програмою чи з Illusions за-кордоном?

Нас ще в Україні не так добре знають, аби ми їздили за кордон. Навіть в Україні, аби прийшло багато глядачів потрібно ретельно «розповісти» людям про себе. І найбільший кайф – коли ти виходиш на сцену, бачиш двісті людей і усвідомлюєш, що вони прийшли саме на тебе, аби послухати твою музику. Це незрівнянні відчуття. Коли пригадую, як на перші виступи, до речі, безкоштовні, приходило 30-40 людей, і порівнюю, що нещодавно на мій сольний концерт прийшло дві сотні, ще й квитки придбали, то відчуваєш, як ти поволі ростеш.

Якщо заговорили про платні-безкоштовні концерти, то ще наостанок запитаю таке: чи не було у тебе гадки, що люди часто приходять на платні концерти, бо думають, «якщо платно – то значить щось круте», буде чим похвалитися, мовляв, ходив на концерт оркестру, наприклад?

Ох, є й такі люди, звісно. Але, водночас, є такі, які підходять після концерту за альбомом і платять 50 гривень і ще два на додачу беруть. Мене навіть питали, чи є у мене вінілові пластинки. І коли я кажу, що вони якби й були, то дуже дорогі, вони усе одно кажуть, що взяли б. І оце – справжні поціновувачі. Знаю, що багато людей купили мій альбом. Щоправда, я не женуся за грошима, хоча й знаю собі ціну. Пафосно трохи сказав (сміється).


Бесідувала Іра Вовк,
Телеканал новин "24"

Фото: І.Вовк

Заголовне фото: Ілля Єгоров