Як медіа та українська музика допомогли вибороти незалежність для України

Про роль ЗМІ у становленні незалежної України

Як це відбувалось у засобах масової інформації розповідає журналіст Андрій Куліков, який вже 40 років працює у цій сфері.

У попередній програмі: Як Україна попри супротив та агресію Росії здобула визнання у світі

Все починалося ще до незалежності, десь з 1988 року, коли почали з’являтися окремі статті в пресі. Був випадок, коли газета "Правда" надрукувала оповідання Олеся Гончара "Чорний яр", яке стосувалося куренівської трагедії початку 1960-х років у Києві. Парадокс у тому, що навіть не в українському виданні було вперше опубліковано правду про одну з трагічних сторінок нашої історії,
– каже Куліков.

За його словами, якщо публікували такі статті у московських виданнях, на центральному телебаченні чи всесоюзному радіо як сигнал, то це означало, що на цю тему можна вже говорити.

У 90-ті в Україні почали показувати важливі новини

"Це нетипово і було боротьбою українських журналістів, аби почати говорити самим, не чекаючи дозволу, хоча було тяжко долати цензуру, іноді доводилося йти на хитрощі. І це дало свої плоди", – говорить журналіст.

Журналісти виконують дуже важливу функцію – вони створюють канал масової комунікації в суспільстві. Ніби труби, якими тече вода до будинків або дроти, якими до наших домівок приходить електроенергія. А змісти, які постачають вам цими трубами – творять митці. Саме змісти є фундаментом для самоусвідомлення для будь-якої нації.

Замість української музики запихали російську

Ці змісти створювали сучасні українські музиканти, розказує Іван Леньо з фольк-рок-гурту Kozak System, якого ви можете пам’ятати ще з 90-х по легендарному гурту "Гайдамаки".

Українська музика мала два періоди розквіту. Перший – це кінець 80-х років, коли починали свою діяльність ВВ ("Воплі Відоплясова", – ред.) та "Брати Гадюкіни", пізніше "Кому вниз", та почалися фестивалі "Територія А", "Червона рута". Згодом одвічний ворог України вмішався, тому "Територію А" закрили та почалося величезне засилля російської музики. Українська музика відійшла на задній план,
– розповідає Іван Леньо.

Він зазначив, що всі ці гурти пішли в минуле, тільки декому вдалося "вижити", зокрема ВВ.

Українська музика, література, кіно – наприкінці 80-их початку 90-их почала зароджуватися справжня українська культура, і це було дійсно дуже важливо для суспільства і молодої країни. Можливо, якби телеканали, радіостанції та друкована преса ще 20 років тому активніше транслювали українські змісти і наш власний культурний продукт – суспільний діалог розпочався б ще у 90-их роках.

Читайте також: Як Україна, маючи потужну армію та ядерну зброю, на початку війни опинилася ні з чим

В якийсь момент українські медіа залишили українських митців без аудиторії, а значить без хліба. Талановиті люди, для яких сенс життя і заключається у пошуку змістів були просто вимушені шукати інших слухачів і глядачів, перш за все за кордоном – для них це був ледь не єдиний спосіб вижити.

Як гурт Kozak System гастролювали за кордоном

Музикант, один із лідерів гурту Kozak System каже, що в гурту трапилася тоді веселу історію на кордоні з Польщею.

Гурт Kozak System

"Ми були студентами і не мали грошей. Я тоді якось купив стару машинку "Альфа Ромео", якою ми вирішили поїхати в Польщу на якийсь український фестиваль. Ця машина погано заводилася і випускала чорний дим. Таке сталося на кордоні, тоді до нас підбігли прикордонники (а за кордон було тяжче виїхати, бо прикордонники специфічно ставилися до людей з Радянського Союзу) та почали вказувати на проблеми. Ми дістали інструменти і заграли "Ой там на горі дуб стоїть", так розвеселили їх і вони нас пропустили", – згадує Леньо.

Він розповів, що за кордоном вони хотіли гарно зіграти, аби заявити про себе, щоб пішов розголос і гурт запросили на фестиваль наступного року.

Рабінович сказав не показувати Тимошенко в новинах ТСН

Можливо, це допомогло б уникнути гострих конфліктів у майбутньому. Проте власниками ТВ каналів – найвпливовішого інструменту інформаційного впливу на людей – було цікаво інше.

У 1997 році з'явилися телеканали "1+1" та "Інтер". Так почалося становлення повно програмних телеканалів та боротьба з новітньою цензурою. З’явилися новини ТСН та програма Олександра Ткаченка "Післямова". Тоді через кілька місяців з наближенням виборчої кампанії, на цю телепередачу звернули увагу. Наскільки я знаю, Ткаченкові сказали "не лізь у певні галузі, зокрема в газ",
– розповідає Куліков.

Проте Ткаченко, за словами Кулікова, на компроміси не йшов та відповів: "я або роблю те, що вважаю за потрібне, або мене немає на "1+1".

Олександр Ткаченко на телепередачі "Післямова"

"Сталося так, що його не стало на "плюсах", це був прямий наслідок тиску з АП. Коли він пішов, то замість нього мав я очолити новини, зрештою я став директором новин і мене повезли представити Рабіновичу", – сказав журналіст.

Рабінович сидів у своєму кабінеті на Кловській, мене туди завели і він сказав: "мені все одно, Куліков він, Петренко чи ще хтось, головне, щоб не показував Юлію Тимошенко та Олександра Єльяшкевича. Мороза я не можу заборонити показувати, тому що він таки голова Верховної Ради, але чим менше, тим краще,
– заявив Куліков.

Журналіст каже, що був здивований, адже таких вказівок він отримував мало, навіть в радянські часи.

Читайте також: КДБ, комуністи та перші політичні кроки: як Україна йшла до Незалежності

"Очевидно, що мою мовчанку сприйняли як знак згоди, проте це була лише розгубленість. І поки я доїхав з того офісу до телеканалу, якраз сталася важлива новина, в якій фігурувала Тимошенко, і не показати її я не міг. Короче, наступного ранку, я вже не був директором ТСН. А через три місяці, коли мене поновили, я протримався на цій посаді 7 днів, бо потім сталася новина з Морозом", – додає Куліков.

Журналіст Андрій Куліков

Наприкінці 90-их усі впливові ЗМІ стали власністю крупних фінансово промислових груп, вони ж фінансували і політиків. Таким чином вони контролювали державу. До 2004 року ситуація досягла апогею і Помаранчева революція стала логічним фіналом цієї історії. Проте навіть після неї мало що змінилось фундаментально, а найгірше, що ті самі тенденції прослідковуються і сьогодні.

Пригадуючи роботу програми "Свобода слова" в той час, я скажу, що з політиками і політ силами тоді було легше мати справу, ніж під кінець президентства Ющенка. Але ішло це насамперед від двох провідних політсил – "Партії регіонів" та "Блоку Юлії Тимошенко". Вони впровадили внутрішньопартійний контроль за тим, хто з політиків куди йде. Тобто тоді почалося узгодження через партійні штаби,
– каже Куліков.

Він запевняє, що лише з деякими нардепами можна було контактувати напряму і це була форма цензури.

"Уявімо, що Пінчук чи ще хтось скаже не запрошувати певних людей на ефіри. Нехай це буде Портнов, хоча ніхто ніколи не забороняв його кликати, адже він вчасно змінював політичні прихильності. Так от, якби я послухався і цього не робив, то це одне. Зовсім інше, якби йому у партії заборонили ходити до певних телеканалів. Тобто це різні речі, але ефект той же самий", – додає журналіст.

От у розглядати поведінку команди Зеленського під час президентських виборів: "жодної цензури, ми просто не даємо інтерв’ю", та "наш кандидат не дає інтерв'ю, бо він перевантажений запитами" тощо – це один із способів цензури,
– Куліков.

Політики без культури не існує

Зазначимо, що політика без культури не існує: мистецтво формує світогляд і свідомість громадян, українці обирають владу, держава формує інформаційну політику країни, а значить і впливає на внутрішньо український діалог.

Читайте також: Як проходить репетиція параду до Дня Незалежності: фото та відео

А найефективніший спосіб змістовного діалогу – це культура. Саме відсутність українського культурного простору на сході України і в Криму дозволила Росії у 2014 році маніпулювати українцями і створити підґрунтя для військового вторгнення.

Я повністю з цим погоджуюся, і повірте, що не тільки на території Сходу, а по всій Україні, є проблема недостатньої кількості українського продукту, тому молоді люди орієнтуються на культурний прості інших країн,
– відповідає Леньо.

"Це небезпечна штука, тому що кожна країна дбає про свою культуру. Знаєте, в Польщі потрапити на радіо майже неможливо. Ми гастролюємо се більше 15 років і зібрали на багатьох найбільш топових фестивалів, нас впізнають майже кожен поляк, і до сьогодні нам потрапити на радіо вдалося тільки записавши спільні роботи з польськими артистами", – наголошує музикант.

Про введення мовних квот в Україні

На жаль, лише після нападу Росії почались перші спроби сформувати хоч якусь державну гуманітарну політику. Діяти треба було негайно і рішуче, відповідно і методи були достатньо радикальні. Один з них – мовні квоти на радіо та телебаченні. Їх введення кілька років тому викликало гострі суперечки, проте вже сьогодні багато медійників змінюють свою точку зору.

"Я завжди був проти квотування як інструменту розвитку, але це працює. Я визнаю, що це спрацювало в Україні і на сьогодні виявилося ефективним механізмом розвитку української мови. Зокрема, в нас є якісний український переклад іноземних фільмів", – відповів медіа-діяч, радник Президента з гуманітарної політики Володимир Бородянський.

Чи допомагає заборона російського продукту

Інша небезпека – радянські міфи, вони ще дуже глибоко сидять у свідомості українців, багато людей до них ставиться з ностальгією і агресор вдало цим маніпулює. Відсутність внутрішнього культурного діалогу на цю тему протягом попередніх років тільки загострила проблему.

Ці міфи Росія використовує, аби посилити свій вплив на Україну та мобілізувати людей на свою підтримку. Це, між іншим, додатковий чинник, який спонукав нас до того, аби провести політику декомунізації. Це зробили і для того, аби обмежити можливості російського впливу та пропаганди на українців. Це було, зокрема, і питанням безпеки,
– каже історик Володимир В’ятрович.

Разом з тим, були вжиті і інші радикальні заходи – заборона російських телеканалів в ефірному мовленні України, обмеження доступу до ряду сайтів, заборона від'їзду в Україну російським діячам культури, які долучились до антиукраїнської пропаганди. Ці методи були необхідні, проте чи були вони достатньо ефективними?

Які ЗМІ контролюють українські олігархи: інфографіка 24 каналу

"На мою думку, найдієвішим способом є не заборона, а творення альтернативного продукту, який відволікатиме увагу глядачів. В цьому сенсі, ми коли сперечаємося про квоти, ми інколи забуваємо, що це насправді не обмежувальний, заохочувальний метод. Питання в тому, як його подати, адже вони спрямовані не на те, щоб зменшити кількість російського в ефірі, а щоб збільшити кількість українського", – запевняє Куліков.

За його словами, коли в Україні є 90 або навіть 60% якісної української музики, тоді не страшні і 40% будь-якої іншої. "Якщо ми зробимо якісні фільми та програми чи інтерв'ю, то є всі шанси сподіватися, що люди звернуть увагу на це на російських каналах. А ми йдемо найпростішим способом – "обрубуємо" доступ, але ж якщо цю порожнечу не заповнити чимось іншим, то це не дасть істотних наслідків", – коментує Куліков.

Кіно теж вплинуло на формування українського простору

Ще один неймовірно впливовий інструмент формування культурного українського простору – це кіно.

Кіно повинно дозволяти осмислювати те, що з нами відбувається. Прикладом можу назвати стрічку "Кіборги". Хоча глядачі частіше дивляться в кіно комедії, менше дивляться драми. Але такі фільми потрібні, бо вони пояснюють сьогодення та нашу історію,
– вважає Володимир Бородянський

Дивіться трейлер українського фільму "Кіборги":

І ось тут найголовніше питання – які змісти ми можемо називати українськими, які фільми, програми, пісні, книги – можна назвати корисним українським продуктом?

"На мою думку корисний інформаційний продукт – це той, який має ознаки подачі життєво-важливої інформації (від того, які харчі корисно вживати, до того, де стріляють). Продукти про ситуації, по яких видно, що вони виникли в Україні", – каже Куліков. І додає, що фільми можуть бути різною мовою: українською, російської, угорською, кримськотатарською чи англійською.

Про українські міфи

Ми усі маємо почати створювати українські міфи. Ось цю корисну і потрібну інформацію, яка має унікальне характерно українське забарвлення – перетворити в історії, які стануть стрижнем формування єдиної української держави.

Читайте також: Хода гідності замість параду: у чому різниця

Одним з головних міфів нашої України майбутнього мала б стати історія про незламність українського духу і волю до перемоги.

В українській свідомості є багато радянських міфів, які потребують деконструкції. Але загалом одним із основоположних міфів, які відгукуються в українській ментальності – це міф постійної боротьби за свободу та свою волю. Як на мене, прикладом втілення такого міфу є історія Майдану, який в принципі мав мало шансів на успіх, але тим не менше ця жертовність призвела до перемоги,
– історик Володимир В'ятрович

Попереду ще надзвичайно багато роботи: нам треба відродити українську кіноіндустрію і почати знімати захоплюючі і касові українські фільми і серіали, зробити модною і популярною українську музику і літературу, реформувати нашу так звану четверту владу – ЗМІ тощо. Адже нашій країні критично необхідна велика кількість вільних від олігархів, незалежних і об’єктивних радіостанцій, телеканалів, сайтів, журналів і газет.

Тільки так ми зможемо сформулювати нашу національну ідею, яка згуртує усіх українців, на яку орієнтуватимуться політики, яка визначатиме зовнішню політику та даватиме чітку відповідь на запитання, що саме ми маємо захищати.